Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Уже доволі добре відомо, що письменство Шульца походить із його листів. Тим більші їхня цінність і вагомість. Однак, щоб стати епістолографом на межі великої літератури, слід у ньому вправлятися багато років поспіль. Далебі, Шульц практикував той жанр мистецтва думки і слова, що ним була епістолографія, здавна. Годі й установити його початки, які спонукали апологетів листування та полемістів до взаємності.

Реґіна Зільбернер у своєму томику Клаптики спогадів — матеріали до зовнішньої біографії Бруно Шульца ( Strzępy wspomnień — przyczynek do biografii zewnętrznej Brunona Schulza , Лондон 1984) намагається сягнути тих початків, але — судячи з усього — не сягає їх:

«До загиблої епістолографії Шульца належать листи, адресовані Емануелеві Пільпелю, sui generis меценатові мистецтва. Він був, либонь, першим його адресатом. Захоплений Мундек читав мені ті листи і, підносячи вгору потужний вказівний палець, казав: «Запам'ятай собі, що я тобі зараз скажу, Бруно ще стане славетним письменником».

То було, мабуть, на початку двадцятих років. Засноване на читанні листів пророцтво Мундека Пільпеля збулося до йоти, хоча присвоєння йому титулу першого адресата листів Шульца здається мені неточним припущенням, утім, звісно, син дрогобицького книготорговця перебував на чолі обраних адресатів нашого епістолографа. Пільпель був одним із його однокашників, приятелем дитячих літ, листування з яким не урвалося й пізніше, а тривало після школи, було надалі потрібним і можливим. Передусім вони писали на канікулах із і до Трускавця, але й у період навчання Бруно у Львові, під час відпусток, у перервах між мало не щоденними зустрічами, по-сусідськи, — і ці листи були покликані заповнити ті перерви. В епістолярному спілкуванні з Шульцом, окрім Пільпеля, вправлялися також і інші тамтешні їхні однолітки, згодом це переросло в міцну дружбу. Серед них були: Станіслав Вайнґартен, котрий майже все життя колекціонував твори Шульца, його живопис, малюнки, графіку (зображення Вайнґартена фігурує на багатьох придбаних у Шульца композиціях), багатолітній мешканець Лодзі, так само, як піаністка-віртуоз Марія Рей-Хазен, зачарована Шульцом, либонь із магічно-історичною взаємністю. А ще померлий замолоду краківський закопаненчанин Владислав Ріф, обдарований письменник і епістолограф, листи котрого у двадцятих роках надходили до Шульца в такому ж темпі і з тією ж частотою, що й листи Шульца до Закопаного. Взаємовплив обох юнаків своєю тривалістю й активністю був зумовлений усвідомлюваній ними спорідненості уяви, побратимству духовної структури — нині в тому вже годі впевнитися.

Згадані для прикладу, пов'язані з Шульцом духовно і листовно, особи з дрогобицьких околиць і з далеких сторін були йому необхідні. В їхній незамінності письменник упевнювався пізніше, коли контакти з часом слабшали й завмирали.

Отож усі, кому я присвячую ці побіжні згадки, є винятково — і це не випадковість — євреями, котрі, як і Шульц, з великими труднощами, а іноді й ціною жертв, які вони складали і своїм, і чужим, помалу виходили з уже не існуючих матеріально ґето, відмовляючись від батьківських звичаїв і традицій. Його з ними також поєднував своєрідний міф, відчуття певної спільноти в регіонах стародавніх Пророчих Книг і на ґрунті поточних кривд. Здається безсумнівним, що Шульц — в інших питаннях далекий від конфесійних проблем і етнічно трактованого походження — відчував себе поміж тими людьми не таким беззахисним, як, скажімо, у школі, де навчав, чи на літературній ниві, де після тріумфу Крамниць і Санаторію губився і залишався вкрай безпорадним супроти мовчки нав'язуваного йому відчуження. І хоча, звісно, між ним і близькими йому однолітками було значно більше сказано в розмовах, ніж написано, але саме вони рійно присутні серед жертв винищення людей і рукописів.

Так виглядало оте дрогобицьке коло, перш ніж через кілька років почало трагічно зникати. Шульц, громадянин Регіонів Великої Єресі, втрачав останню опору у спілкуванні — бодай лишень епістолярному. Коло кандидатів на те, щоб покинути містечко задля ширших горизонтів, як виявиться згодом, занадто пізно почало шикуватися в дорогу.

Це явище не обмежувалося містечками й не стосувалося винятково провінційної молоді. Варшав'янка Романа Гальперн також належала до тих груп єврейської молоді, народженої наприкінці XIX чи на порозі XX століття, котрі визволялися від традиційних побутових навичок… Завдяки знахідці Шраєра ми можемо — на жаль, у нечисленних текстах — побачити окремі уривки листовних зустрічей Бруно з Романою, видимі з обох боків цього листування. Отож, два листи Гальперн, знайдені на горищі, є асиметричним еквівалентом кількадесяти листів письменника, які після смерті адресатки, дивом урятовані, знайшлись у Варшаві в покинутому, але не знищеному помешканні, уламку спаленого міста.