Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Я негайно написав Шраєрові і незабаром отримав вичерпну відповідь, з якої дізнався значно більше про дивовижну долю знайдених листів до Шульца.

Лист із Ізраїлю мав дату: травень 1965 року. Ось найзмістовніші витяги з нього:

«[…] в 1946 р. в будинку [Шульца] оселився голова обласного арбітражного управління, такий собі Мойсеєнко […] [котрий] дозволив мені порозглядатися у пошуках якихось слідів після мого Учителя і великого Приятеля. На горищі я знайшов лише кілька фото і листи […]. Коли моя добра знайома п. Отилія Ґрюншляґ поїхала як туристка до Польщі в серпні 1956 — за її посередництва я повернув п. Сандауерові його особисті листи й листівки […]. Матеріали ці були віддані дружині Сандауера, котрий тоді перебував у Ізраїлі. Прочитавши Вашу статтю в «Życiu Literackim», я вважав за належне саме Вам передати те, що зумів знайти. […] Допомогла мені в цьому знову п. Ґрюншляґ, яка в березні 1957 р. виїхала вже на постійне проживання […] Вона поїхала до Кракова. […] вручила привезене листування […] редакторові видавництва п. Скурніцькому […]».

Листа від Шраєра я отримав майже через двадцять років після порятунку ним у Дрогобичі безцінних паперів і через дев'ять років після передачі «Wydawnictwu Literackiemu» призначеного для мене депозиту — про що я аж до того моменту не мав уявлення. Попри мої спроби втрутитися і спробувати організувати розшуки у видавця — нічого не прояснилося, пошуки нічого не дали. Минали подальші роки, і з часом я утвердився в переконанні, що згуба вже ніколи не знайдеться, а загадка не дочекається розгадки.

Тим часом я далі працював над уцілілим листуванням Шульца, підготував чергове його видання і оновлене видання монографії про Шульца Регіони великої єресі ; в додатку до Книги листів я опублікував отримані від інженера Новака листи Дебори Фоґель і Еґґи ван Гаардт — єдині доступні мені крихти з дрогобицького горища. Упродовж проминулих літ мені, звісно, й на гадку не спало, що є хтось, хто стежить за моїми публікаціями та неквапливо перевіряє стан моєї обізнаності, щоб у зручний момент відчинити шухляду і вийняти з неї засуджену до тридцятилітньої мовчанки сенсацію.

Саме так і трапилося. Через тридцять років після знайдення рукописів на горищі. Через майже двадцять років із дня вручення їх краківському видавцеві із зазначенням про адресата того депозиту. Давно пропалі тексти були надруковані. Попри обставини всієї тієї справи, моїм першим відрухом була радість із приводу знайдення згуби, котру я висловив публічно.

Попри те, що її багатолітня відсутність завадила мені скористатися важливими джерелами, я відчував цілком зрозуміле задоволення від їхнього оприлюднення — у 1976 році. Саме тоді у трьох наступних числах варшавського тижневика «Kultura» Артур Сандауер, котрий понад два десятиліття потайки володів рукописами з горища, подав до друку тридцять листів до Бруно Шульца в редакції, як він пише, «к.[олишньої] студентки». Кілька текстів і цього разу були (знову на кільканадцять років!) ув'язнені в шухляді. «К. студентка» не змогли їх належно прокоментувати, ані навіть прочитати прізвищ декого з їхніх авторів, отож відповідальність за брак редакторської компетенції була перенесена з учителя на ученицю.

Допіру в 1992 році, через три роки після смерті Артура Сандауера, я отримав змогу надрукувати п'ять невідомих листів, представлених на велику виставку в Музеї літератури у Варшаві родиною покійного критика. Відчитані мною та прокоментовані, вони з'явилися у великому каталозі експозиції «Bruno Schulz. Ad memoriam ».

Свою публікацію листів у варшавській «Kulturze» Сандауер спорядив коротким коментарем, зізнавшись принагідно у своїй відразі до біографістики, що начебто було головною причиною багатолітнього приховування шульцівських матеріалів, власником яких він став так давно. («Причиною цього зволікання стала притаманна мені нехіть до біографічних вишукувань […]»). На тлі десятиліть мовчанки про вміст замкненої шухляди, а також у зв'язку із неабиякою питомою вагою схованих у ній скарбів, «пояснення» Сандауера не потребує коментарів.

Публікація видобутих із криївки листів відбулася незабаром після смерті Шраєра, про яку я не знав, написавши до нього, щоб повідомити про знахідку згуби, а також, щоб попросити його висловитися з приводу тверджень Сандауера про його гадані права на знахідку… Шраєр не відписав.

Що ж, загалом, стверджував Сандауер?

По-перше, що знахідником була особа, яку він певний час називав «доброю душею», щоб дещо пізніше перетворити на «лікаря-пенсіонера», так само безіменного, як і його попереднє втілення. По-друге, відкриття ота вигадана особа зробила не в 1946 році, а через десять років — у 1956, коли на горищі вже не було чого шукати, окрім пізніших післявоєнних нашарувань. Урешті — що випливає із цих містифікацій — безвідмовним аргументом було твердження, буцім я маю на увазі «якісь інші листи», і що замість голослівних звинувачень мушу представити докази моєї правдивості. Цю вимогу годі було виконати, і Сандауер чудово про це знав, відмовляючись від медитації над повного шухлядою — будучи певним, що свідків уже немає.