Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Це помилка. І тільки через поєднання помилки із сенсаційністю, брутальної відваги і подолання соромливості цих питань тій книжці [456]вдалося потрапити у сферу важливих. Проте сенсація не рівнозначна з відкриттям, від якого вимагається щось більше, а саме задуму й барвистості, повноти життя.

Не виключено, що я зможу заскочити до Вас на один день, але не впевнена. Я ще напишу. Подякуй Вітові [457]за останню листівку і перекажи, що я цими днями поспілкуюся зі Стренґом [458]і з'ясую долю його вечора.

Хмарно. Дуже сумно. Я повертаюся до Сколе, де на вокзалі зачекаю до від'їзду потяга.

Сердечно тисну руку.

Дозя

Бруно,

твій сьогоднішній лист нагадав мені образ старої осінньої колимаги, якою ми мали їхати разом у країну барвистості. Запах подорожі має невідпорний чар і дивним чином завше асоціюється з образом когось іншого, товариша. Потім виявляється, що добре бути самотнім, зовсім добре бути більш ніж самотнім, покинутим, безнадійно відданим на поталу занедбаності й бездомності. Тоді «бачиться» краще. Попри це, я сумую за мандрівкою з Тобою. Мені надзвичайно цікаво на [ sic! ] мистецький результат цієї мандрівки, на розмову про певні вулиці та образки, які б, може, дозволили нам обом кристалізувати наш підхід — відмінний, чи однаковий.

У мені тут, схоже, не наростає жодна нова життєва верства, принаймні досі мій контроль каже мені, що ні. Але трапилося щось інше: потреба повороту з «тупика» часу, сильне, хиже бажання працювати, контроль за кожною втраченою хвилиною і перехід попереднього сенсу у стадію, яку можна описати як «вилучення з обігу», вилучення з інтелекту, повернення в тіло, звідки він випромінює в інтелект у відповідних, асоціативно пов'язаних, спровокованих ситуаціях. Тепер, щоб кристалізувалися подальші верстви образів і концепцій, потрібні лишень відповідні ситуації. Шкода тільки, що завершення мого перебування тут зіпсував прикрий випадок: застуда нирок; мені вже краще, але я не хочу ризикувати поїздкою до Дрогобича, якою дуже тішилася. Тому дуже Вас прошу: приїжджайте сюди. До середи (7 IX) ми залишаємось у Сколе: наприклад, приїдьте в неділю. То буде дуже добре — а я вже зі Львова відпрацюю заборгованість (беру бону для Ася). Чи хтось хоче зі мною познайомитися? Це шалено цікаво — тим більше, що я «живу» подібними зустрічами. Я маю довкола себе групу людей, про духовну кваліфікацію яких можна говорити з гордістю: мені пощастило спілкуватися з групою мало не найцікавіших сучасників, і я навіть сама іноді недооцінюю того факту, що це трапилося якось автоматично і наче саме по собі зрозуміле, а тим часом інші мусять боротися за такі «стосунки».

Щодо моєї позиції в польськ[ій] літ[ературі], я сама в тому дуже винна, не скориставшись можливістю подальших публікацій і теорії, і наступних творів. Може, я дещо надолужу, якби вдалося напружити волю. Останнім часом у мені переважала певна внутрішня млявість, результат утоми і технічного браку часу.

Але тепер я не хочу більше писати — я хочу розмовляти. І чекаю Вас у неділю, в понеділок або — найпізніше — у вівторок.

Дуже прошу Тебе переказати пару слів Вітові і сердечно вітаю.

Дозя

1 вересня 1938

21 IX 38

Бруно,

вчорашній день, яким я так тішилася, прагнучи відродити ним і започаткувати нову еру давніх неділь, залишив у мені легкий осад невдоволення: ми майже не розмовляли одне з одним, а ті поверхові, інтелігентські розмови з чужими людьми є власне тим, від чого я тікаю. Скільки брехні, скільки штучних, механічних відчуттів і ніби зацікавлень вони провокують, змушуючи до штучної активності!

А може, ми тікаємо одне від одного підсвідомо, і звідси це оточування себе від певного часу чужими, хоч би скільки ми зустрічалися? Може, так діється тому, що вплинули і зробили своє всі ці голоси про подібність, і ми не хочемо тепер занадто оголюватися одне перед одним? Якою сумною є така скнарість, якою непродуктивною. Скільки лихого може наробити людська дурість, і як сумно, що власне вона має таку владу навіть над найістотнішою потребою та найглибшою тугою людини. Бо прецінь давні наші розмови і наш контакт були однією з тих нечисленних, чудових речей, які трапляються раз у житті, а може, навіть раз на кілька чи кільканадцять безнадійних, безбарвних життів.

І ми самі принадили до свого товариства чоловіка, котрий мене, щоправда, не разить, але Тебе позбавив доброго настрою, та ще й, до всього, був такий неуважний, що не подарував нам останньої півгодини. Я дорогою була на нього сердита, страшенно сердита.