Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Прощання зі знищеними листами від убитих приятелів завершує наш огляд і схиляє до ще однієї, більш загальної рефлексії. В епоху, коли людство чинило самогубство в раніше не знаних масштабах, — Шульц — несвоєчасно, аж до загибелі — шукав істот, які б належали до цього масово зникаючого виду: людей.

Він ніколи — всупереч позірності — не обирав собі друзяк на підставі етнічної близькості. Він шукав людей. Людей, позбавлених апріорної відрази до чужої їм категорії ближніх. Людей доброзичливих і більш доступних спільноті відкривачів пізнаваного світу, а отже — потенційних єресіархів уяви.

Єжи Фіцовський

21 V 1938

Бруно,

декорацією того листа є… Сколе [452]. Дорога зі Сколе до Коростова [453], куди, винайнявши на літо помешкання у Сколе, я збиралася піти, а втім передумала посеред шляху. Я дивно пригнічена й виведена з рівноваги тим сьогоднішнім днем: не знаю, як я зможу прожити тут два місяці — що випливало би з нашого плану. Не знаю навіть, чи зможу працювати — згідно з первісними намірами. А найгірше — не знаю, чи зможу ще розпоряджатися грошима для якоїсь іншої, приватної та потрібної поїздки.

Мені здається, неначе все в мені померло для гір — хоча вони й надалі «здалеку схожі на сливи небесні в полумиску самоти». Здається, неначе у відлунні останнім і смертельнім тієї метафори скінчився також і розділ поезії тиші, порожньої тиші, пустки, для якої колись у мене було так багато імен. Чи вільно сказати: порожнеча природи? А однак, такою вона є для мене сьогодні, отут, у своїй ворожій структурі, без людини, а тим часом, коли вона втиснута в міський краєвид, то приголомшує ароматами, зеленню, відблиском зелені, що лягає на половий асфальт.

Ми потребуємо багато чого. Урбанізм — це не кліше. Ми повинні відновлюватися чужинськими містами. Якщо будеш у Парижі — повертаюся до практичного боку справи, — а я зможу зібрати трохи грошей — приїду на останні 2 тижні серпня. Тепер я не зможу через такі от ускладнення: тиждень тому Асьо [454]зламав кісточку на нозі, і має ніжку в гіпсі, потім він потребуватиме особливого догляду; на додаток до всього, мене зовсім не може виручити Мама, котра останнім часом підупала на здоров'ї, а з часу тієї історії з Асем (тут можна казати майже про щасливе уникнення катастрофи) лежить у ліжку і не може нічим зайнятися.

Формальності стосовно виїзду: я їхала торік з екскурсією, проте, маючи індивідуальний паспорт (коштував 80 зл[отих]), могла повертатися окремо. Я чула, що цього року мають бути особливо зручні умови для поїздки до Франції (результат туристичної угоди Польща — Франція): паспорт коштує 40 зл[отих] і чинний аж 2 місяці, а подорожі в межах Франції дуже дешеві. Довідайся докладніше в «Орбісі». До паспорта потрібне посвідчення особи, довідка про громадянство та про заробітки в Польщі ( À propos : ми випадково прочитали про Твою відзнаку в галузі освіти…)

А тепер повернуся ще до Твого листа: очевидно, що абстрактне знання про діалектику дійсності мусить бути підперте втіленням, без якого воно марне. Проте воно допомагає в цілковитому розпачі та безнадії. Більше, ніж може допомогти будь-хто з людей. І, можливо, більше, ніж інша, запропонована Тобою можливість: продовження себе та своїх нереалізованих можливостей у нащадках. Маю серйозні сумніви щодо такої спадкоємності, зрештою, і Ти наголошуєш на сумнівах: власні діти рідко покликаються на нас, зазвичай вони сягають інших початків, неначе інстинктивно захищаючись від виродження, зумовленого занадто близьким «подружжям», завеликою близькістю психічного тіла, що веде до розпаду й занепаду. Вони воліють регенерувати чужі, сирі супроти них елементи думки та способи психічного буття. А якби навіть було не так, — чи продовжувачі здатні потішити нас, доки ми відчуваємо власну незужитість, доки ми взагалі хочемо відчувати, що живемо. Сумніваюся.

Маю враження, що діти сповнюють у нашому житті інакшу роль. Якщо ми хочемо узагальнити принцип туги за нащадками — то хіба лиш як якусь чуттєву транспозицію стоїчного принципу: життя у відповідності з природою?

А що стосується Лоренса [455]— не знаю, що там, згідно з теорією, в моїй підсвідомості в цьому випадку. У свідомій свідомості є нездоланне відчуття н е п р о д у к т и в н о с т і такого підходу до проблеми сексуальності, нікчемності та марноти, притаманної йому, та великої помилки, згідно з якою певні форми збочення (надмір певних функцій я також вважаю збоченням) були піднесені до гідності нового, примітивного, прекрасного кохання. Ні, це не кохання на Таїті, ані навіть те, означення якого в ролі ідеалу та відходу від французького кохання міститься в третьому томі Тібо (Чудова пора) !