Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 49.

Там само. — С. 50.

Семен Глузман. Двадцять днів у камері з Василем Стусом // Знак нескінченності. — K.: Факт, 2002. — С. 10.

Див.: Василь Стус. Твори. У 4-х томах (6 книгах). 5 і 6 (у 2-х книгах) — додаткові. Том 6. Листи до рідних. — Л.: ВС «Просвіта», 1997.

Ідеться про загальноприйняте тлумачення цього терміну, а не про точку зору Є. Сверстюка, Л. Світличної та інших шістдесятників-дисидентів, які дещо звужують шістдесятницьку спільноту до кола осіб, які перебували бодай в активній моральній опозиції до радянського режиму. У культурному плані таке звуження явища шістдесятництва видасться дещо спрощеним і надміру орієнтованим на особисті якості людини, а не на їхні культурні орієнтири та вподобання.

Саме в цьому слід шукати розуміння того факту, що письменник ніколи активно не прагнув виїхати з СРСР, а коли й зрікався публічно громадянства (1978, 1979 pp.), то лише з причин неможливости мати елементарні людські права — право попрощатися зі смертельно хворим батьком, мати власні записи, зберігати вірші, нотатки. Коли ж біль і образа від абсолютної сваволі та несправедливости влади відступала, Стус відразу ніби кореґував себе: «та й не дуже кортить за той кордон» чи подібне. Ця ж відсутність прагнення за всяку ціну виїхати з країни була помітна й під час «перерви» між тюрмами від серпня 1979 до травня 1980 року, коли, навіть маючи запрошення на читання лекцій до кількох університетів, він не докладав значних зусиль, аби виїхати. Навпаки — за свідченням його дружини, моєю дитячою пам'яттю — значно більше він прагнув знову потрапити «на волю», до табору, де міг знову стати «самим собою», не маючи постійних, принизливих для нього як для чоловіка нагадувань про відповідальність перед родиною, яку він не міг ні матеріально забезпечити, ні захистити від зовнішнього тиску, зумовленого його безкомпромісною поведінкою.

Василь Стус. Твори: T.3, кн. 1. — С. 83—84.

Див., зокрема, їхні праці: Михайлина Коцюбинська. Поет // В. Стус. Твори: Т. 1, кн. 1. — С. 7—38; Стус як текст / Ред. та автор передмови М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша; Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема…» // Сучасність. — 1981, Ч. 7—8; Микола Рябчук. «Небіж Рільке» і «син Тараса» // Критика. — 1999, Червень; Євген Сверстюк. Василь Стус — летюча зірка української літератури // Євген Сверстюк. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999; Василь Івашко. Міф про Василя Стуса, як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.

Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень.

Там само. — С. 12.

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 71—72.

Ця ситуація сприйняття / неприйняття читачем мови «сучасного» західного мистецтва була актуальною для країни не лише в 1960—1970-х, а й на початку минулого віку. Так модерний театр Леся Курбаса 1920-х ніколи не збирав такої кількости глядачів, як традиційний драматичний — і багато в чому етнографічний — театр у Києві чи Харкові.

Щодо появи чоловічої гілки родини Стусів у селі Рахнівка краєзнавцем Оксаною Яцюк було здійснено архівну роботу, наслідком якої стала стаття «Родовід Василя Стуса», опублікована у «Вінницькій правді»: « 20 лютого 1858 року до ревізької сказки села Рахнівки Гайсинського повіту був записаний кантоніст Климентій Федорович Стус… його прадід. До 1858 року прізвище „Стус" у селі Рахнівці не зустрічається.

Климентій Федорович Стус належав до кантоністів особливого стану, який існував у Російській імперії з 1805 року. До кантоністів зараховувались усі неповнолітні сини нижчих військових чинів російської армії. Кантоністи були власністю військового відомства від народження і, завдяки своєму походженню, були зобов'язані проходити військову службу. Інститут кантоністів перебував у тісному зв'язку з кріпосним правом, адже, коли рекрут виходив із кріпосного стану, він з усіма своїми нащадками ставав власністю військового відомства. І навіть сини тих солдатів, які вийшли у відставку, незаконні сини солдатських дружин і вдів, хлопчики, підкинуті у родини нижчих чинів, ставали кантоністами.

Кантоністи служили в окремих ротах, де їх навчали грамоти, ремесла, військової справи. На жаль, ми майже нічого не знаємо про життя кантоніста Клименты Стуса до 1858 року. Імовірно, він народився 1843—44 pp. Місце народження невідоме. Можливо, прадід Василя Стуса проходив службу в Києво-Подільському окрузі військових поселень…