Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Попри спокусу наводити цитати з листів, відшліфовані В. Стусом для адресатів, у цій праці я цитуватиму та переповідатиму окремі висловлювання В. Стуса, сказані приватно в 1979—1980 рр.

Саме це пошкодження дало додаткові арґументи на користь версії насильницької смерти Василя Стуса. Про це ж говорив уночі й Юрій Бєліков, який із фотографіями батька їздив до місцевого ясновидця. Те, що ми побачили того листопадового вечора, дає підстави Юрію Бєлікову твердити, що «обставини загибелі Стуса не з'ясовані до цього часу». — Юрий Беликов. Во имя отца и сына // За Человека. — декабрь 2001, ч.10 (44), С. 6.

Там само.

У шістнадцятиповерховому будинку на вул. Чорнобильській, 13-а, кв. 94 Василь Стус мешкав у Києві між двома термінами: від серпня 1979 до травня 1980 року.

Це твердження — зовсім не перебільшення. Навіть режисер фільму Станіслав Чернілевський до перепоховання майже нічого не знав про Василя Стуса. Коли я познайомився з ним, його знання про майбутнього героя фільму обмежувалися кількома віршами, почутими по радіо «Свобода» у виконанні Надії Світличної. Про Литвина і Тихого не знали навіть цього. Усю дорогу Василь Овсієнко та Василь Ґурдзан, як могли, поповнювали знання учасників перепоховання про цих людей. Приблизно такими ж, якщо не меншими, були й знання людей, що зібралися на Софіївському майдані у Києві. Проте був тут іще один чинник, який сприяв масовості перепоховання: люди вперше, перемагаючи сімдесятилітній переляк, вийшли на вулиці не під час святкування 1 травня чи 7-го листопада. І як не прагли органи МВС-КДБ «контролювати» перепоховання, багато чого залишалося поза їх контролем. Тихий, Литвин і Стус були першими, кого вдалося вирвати з «далеких Сибірів», куди вивозили мільйони українців, а поверталися звідти лише одиниці, — майже кожна українська родина мала своїх «інтернованих». Відтак, свідомо чи ні, проводжаючи в останню путь трьох померлих у таборах українців, кожен проводжав і своїх родичів, друзів, приятелів дитинства. Правдоподібно, що саме цей психологічний феномен за короткий час і зробив ім'я Василя Стуса достатньо популярним і відомим в Україні. Мушу визнати, що велика заслуга в цьому — Левка Лук'яненка, Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Дмитра Корчинського, Миколи Горбаля та багатьох інших людей. Вони займали діаметрально протилежну позицію щодо пріоритетности та потрібности тих чи інших дій: мені здавалася головною пєрьмська частина перепоховання, їм — київська. Бо, окрім християнського змісту, важливо було допомогти людям подолати багатолітній переляк перед владою. Озираючись на ті дні з 15-літньої перспективи, мушу подякувати долі, що віддала непевне кермо управління цими двома взаємопов'язаними між собою частинами Ірині Стасів-Калинець, яка знайшла необхідний компроміс між родинними та національно-політичними інтересами. У цьому розділі викладено приватний погляд на історію перепоховання: бачення очима рідних, до того ж, для збереження емоційної правди, майже не зроблено часових корект для «пом'якшення» гострих кутів.

Ігор Бондар разом зі своїми хлопцями та греко-католицькими священиками засипав могили, коли в темряві, яка раптово оповила землю, люди, злякавшись безнадійних спроб засипати могили руками й відповідальности за те, що вони залишаться незакопаними, почали поспіхом чи то розходитися, чи, як описував це пан Ігор, тікати. Ігор Бондар і його хлопці засипали могили, а греко-католицькі священики, приведені ним, «запечатали» їх.

За різними свідченнями, кількість людей, які проводжали в останню путь В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого, була в межах від 75 до 105 тисяч. Такої кількости людей Київ не пам'ятав від 1917 року: 1 квітня (18 березня за старим стилем) у Києві відбулася 100-тисячна маніфестація українських громадсько-політичних сил, що закінчилася мітингом на Софіївському майдані.

Василь Стус. Твори. Т. 6 (додатковий). Кн. 1. — С. 355.

Тут варто дещо зупинитися на тісному взаємозв'язку між постанням комуністичних і фашистських режимів із процесом розселянення та вкрай поганою психологічною адаптацією вихідців із села до міського життя, яке має зовсім іншу модель людських взаємин. За нових, некомфортних для колишніх селян, умов життя різко зросла кількість людей, незадоволених своїм становищем. Усі свої негаразди й роздратування «пропащої сили», точно зафіксованої Панасом Мирним, вони психологічно прагнули «перекласти» на чужі плечі. За таких обставин значно зросла роль зовнішніх випадкових волюнтаристичних чинників (як то — незначне погіршення рівня життя, війна, нестабільність, з'ява харизматичної особистости), що поруч із психологічним незадоволенням власним життям значних прошарків суспільства створило добрий ґрунт для легкого маніпулювання настроями юрби. Остання значно розрослася, адже вчорашній дбайливий господар ставав у місті дешевою й некваліфікованою робочою одиницею, яка щодня переймалася проблемами пошуків хліба насущного. Посилювалося це невдоволення неможливістю повернення, адже, аби перебратися до міста, більшість змушена була продавати свої невеличкі земельні наділи. Отож, аби структурувати й підкорити собі новопосталу й швидко зростаючу юрбу, треба було лише вигадати ідею, яка б виправдовувала аґресивність і скеровувала енергію «нової» сили на руйнування світу, який колишні селяни ненавиділи вже тому, що не знайшли свого місця в ньому. Відтак нічого дивуватися, що всі фашистські й комуністичні режими XX віку спиралися саме на малокваліфіковані робітничі кадри, переважну більшість яких складали колишні селяни.