Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Див.: «Правда Украины» за 16.04.1989 р.

У своїй праці «Радянсько-український розкол» Ярослав Білоцеркович наводить цікаву статистику соціального складу українського руху опору другої половини XX віку: 58,9 % дисидентів, згідно неповних вибіркових даних дослідника, були вихідцями з селянського середовища, 30,4 % — із середовища інтеліґенції, 10,7 % — робітництва. Про це див.: Bilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation. — Boulder and London, 1988. — P. 67—68; див. також: Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995, С. 190. Попри ці красномовні цифри дозволю собі суб'єктивно (об'єктивні дані, наскільки мені відомо, відсутні) не погодитися з такими цифровими викладками. Судячи з особистого досвіду спілкування з різними людьми цих кіл, до вихідців із села необхідно залучити принаймні 2/3 отих «інтеліґентів» Білоцерковича-Касьянова, бо абсолютна більшість їх належала лише до першого (навіть не другого) покоління інтеліґенції, а відтак і не мала жодної підтримки впливових батьків, друзів тощо. Опосередковано відсутність такої підтримки і таких порад «допомагала» опинитися за ґратами камери попереднього ув'язнення КДБ без усякої надії вибратися звідти шляхом більших чи менших компромісів з владою. Не маючи впливового суспільного «тилу», ці «селюки», що пробивали дорогу в столиці ціною максимальних зусиль, повинні були або найбрутальніше каятися й обливати максимально можливим брудом своїх посправників, або отримувати максимальні терміни ув'язнення. Меншу частину графи «інтеліґенція» становили переважно зрусифіковані дисиденти єврейського походження, які, попри об'єднуючу їх із українцями боротьбу з владою, відстоювали не так національні, як загальнолюдські демократичні цінності. Культурно та ментально ці групи істотно різнилися, хоча переважно були у дружніх стосунках.

Україна від найдавніших часів до сьогодення. — С. 640.

Україна від найдавніших. — С. 642. Приблизно в цей час з'явилися й перші записи пісні Т. Петриненка, де був і такий рядок: «навіть для народження дитини потрібен рух».

Попри суворі заборони на повернення й переслідування міліцією кримських татар у Криму, ставало неможливим не помічати очевидного: всупереч офіційній політиці кримські татари повертаються на батьківщину. 7 липня 1989 р. у Сімферополі вийшло перше число щотижневого додатку до офіціозної «Крымской правды» кримськотатарського «Достлука», що було першою невеличкою перемогою.

Україна від найдавніших… — С. 643.

Думаю, ще дуже довго буде невідома справжня причина особистої (як стверджують «інформовані» джерела) ненависти Щербицького до Стуса. Тим більше, що жодних офіційних документів, які б фіксували «пряме» втручання останнього в долю Стуса, не виявлено. Однак на рівні «неофіційних» розмов існує дуже багато непрямих свідчень того, що в 1972-му В. Стуса було засуджено на підставі безпосередньої вказівки саме В. Щербицького чи когось, хто діяв від його імени.

В. Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 7.

В. Чернілевський — режисер трисерійного документального фільму «Просвітлої дороги свічка чорна», який разом із В. Шовкошитним провели головну частину організаційної роботи з перепоховання.

Перший матеріал з'явився в «Літературній Україні» у супроводі великої половинчатої статті директора Інституту літератури АН УРСР М. Г. Жулинського (див.: Микола Жулинський. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — K.: Дніпро, 1990, С. 416—439.). Певна реферативність і невизначеність статті (інакше й бути не могло, адже серія матеріалів, що склали книжку «Із забуття в безсмертя» базувалася на матеріалах діаспори й була покликана леґалізувати заборонені раніше імена українських письменників) коли й не зняла заборони з самої згадки імени поета в українській радянській пресі, то принаймні дозволяла публікувати його вірші й іншим. Щоправда, робилося це по-різному. Особливо гидкою була стаття в «Молоді України», надрукована за вказівкою ЦК та ще й у числі, підписаному не головним редактором, а його заступником. Коли ж я запропонував редакції надрукувати відповідь на пасквіль, переляканий заступник почав виправдовуватися, мовляв «ми хочемо друкувати слово Стуса», а зараз це можливо лише в такій формі. Журнал «Україна» (ч. 2), «Жовтні» (ч. 7) та «Києві» (ч. 10). Важливою, хоча якість перекладу на російську залишала бажати кращого, була й публікація в «Литературной России» (17.11.1989).