Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Звісно, не можна говорити, що сьогодні, на початку третього тисячоліття, в Україні цілковито знищені сільські соціальні взаємини як такі. Проте сьогоднішнє українське село дедалі більше за типом соціального співжиття вподібнюється місту. Як і в місті, в селі закон чи сила беззаконня давно витіснила традиційне та звичаєве право, а пісня чи вкорінені в пам'яті поколінь обряди давно не виконують жодної іншої функції, окрім декоративно-етнографічної, і не мають зв'язку з реальним життям людини, а починаються і закінчуються на сцені (реальній чи імпровізованій — не так суттєво), зберігши форму й цілковито втративши сакральне наповнення. Цей процес зайшов настільки далеко, що навіть поети зламу тисячоліть давно вже не шукають цілісности в народному, змістивши свої пошуки на рівень окремого слова. Згадаймо, що наприпочатку віку XX творець імперського футуризму Велімір Хлєбніков їздив українськими селами саме за цим, іще не втраченим, духовним знанням, якого, за його ж словом, ніколи не існувало в селі російському.

За даними статті «Поділля» з «Енциклопедії Українознавства». — T. 6, С. 2141.

Власне, ця втрата почуття господаря змушувала залишати насиджене гніздо та їхати в пошуках кращої долі в цілковиту невідомість не лише українців (східних — на схід Росії, західних — у новий світ), а й ірландців, німців, італійців, іспанців, які, намагаючись обдурити европоцентричну цивілізацію, «відновлювали» своє почуття «господаря» в Південній і Північній Америці, Австралії та інших «нових» землях. Безперечно, гіпотеза про антиселянський і антитрадиційний характер європейської цивілізації потребує детальнішого розгляду, але наразі жодне з відомих мені пояснень не обґрунтовує достатньою мірою масового виїзду селян на нові землі.

Цит. за: Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, ч. 4, С. 136.

Соломія Павличко. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 47—48.

Із цією думкою погоджувалися всі учасники народницького дискурсу: від Е. Маланюка до О. Корнійчука. Цього ж вимагала й ідеологічна пропаґанда (як радянська, так і антирадянська), що примушувала письменників до виховання людей. Із іншого боку, «модерне», яке нині рекомендують розуміти як сучасне або найсучасніше в кожний проміжок історичного часу, є « прагненням до оновлення існуючих форм та к а н о н і в, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природних наук, філософії, психології, техніки, комунікації XX ст. » (Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. Керівник проекту А. Волков. — Чернівці: Золоті литаври, 2001, С. 342). Прихильність до традиції оголошується сучасними дослідниками реакційною, і це цілком відповідає дійсності, адже протистоїть ідеям европоцентричного уявлення проґресу. Проте, коли дивитися на це з точки зору антиґлобалізму, то така донкіхотська народницька позиція хоча й видається малоперспективною, проте виглядає значно моральнішою щодо матері — біологічної, матері-вітчизни, матері-земли, зберігаючи, нехай і в законсервованому вигляді, можливість інакшости як іншого вибору й іншого способу буття людини. Проблема української літератури саме в тому й полягає, що наша земля, з її традиційним селянським, є однією з тих точок великої напруги, де архаїчна селянськість до останнього чіпляється за життя, зберігаючи потенційну можливість іншорозвитку, тобто — можливість іншого вибору для людини та суспільства. І в збереженні цього «духу земли» велика заслуга саме народницького дискурсу, в якому принцип ієрархічности та спадкоємности — « Котляревський був духовним батьком Шевченка, Шевченко — Франка » (Шерех Ю. На риштуваннях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга. — Ню Йорк, 1978, С. 31.) — законсервував напозір «малоперспективну» з погляду проґресу, але відповідного «духові земли» ідею інакшого як альтернативного процесу розвитку людства.

Перший лист Станіслава Тельнюка до Василя Стуса. Без дати (орієнтовно можна датувати 1971-им або 1970-им роком) // Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62. ч. 1 КК УРСР. Начато: 13 січня 1972 р.; Окончено: 26 липня 1972 р. в 12 томах. Том 10, — Арк. 1, 9.