Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Коли в 1827 р. Квітка-Основ'яненко працював над своєю дебютною комедією «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», його службова кар'єра стрімко йшла вгору. За рік до цього він був учетверте поспіль обраний предводителем дворянства Харківського повіту, а коли Андрій Федорович Квітка став губернатором у Пскові, з 4 грудня 1827-го по 18 квітня 1828 р., за розпорядженням сенатора Брозіна, затвердженим міністром внутрішніх справ Російської імперії Василем Сергійовичем Ланським, навіть виконував обов'язки предводителя дворянства Харківської губернії. Та всього через місяць службова кар'єра Квітки-Основ'яненка нагло обірвалась. 18 травня 1828 р., за його власним проханням, він був достроково звільнений з посади предводителя дворянства Харківського повіту. Після цього Квітка-Основ'яненко тривалий час ніде не служив. Це не означає, що наш письменник не хотів служити – йому не давали цього робити. Сам Квітка в листі до Петра Плетньова від 21 червня 1839 р. пояснював ці доволі химерні колізії так: «Ревність у роботі, простота, скромність у житті звернули на мене увагу дворянства. Мене повсякчас обирали на почесні посади, тоді як дехто з найперших осіб не був удостоєний такої честі. Цілком природно, що це викликало заздрість і бажання нашкодити мені; на мене зводили наклепи, розсіювали про мене всілякі нісенітниці…». А значно раніше, 7 лютого 1831 p., він писав Сергію Аксакову: «Злість, заздрість, наклепи поставили мене в таку ситуацію, що я не можу шукати посади, оскільки боюсь незатвердження згори». Власне кажучи, цього року він сподівався отримати посаду, створену спеціально для нього, але аж ніяк не був упевнений, що його на ній затвердять. Як подумаю, писав він Аксакову 28 березня 1831 p., що затвердження залежить від волі найвищого начальства, «з оголошенням мого грізного імені, то трачу надію на одержання посади…». Квітчині побоювання не були марними: коли дворяни обрали його «предводителем палати», недоброзичливці, серед яких був, зокрема, дуже активний і впливовий Василь Назарович Каразін, домоглися того, щоб на цій посаді був затверджений інший претендент. Якраз тоді в Харкові почали ширитись чутки, нібито імператор Микола Павлович ставиться до Квітки-Основ'яненка прохолодно, а граф Олександр Христофорович Бенкендорф обіцяв зробити все від нього залежне, щоб не допустити Квітку до дворянської служби на будь-якій посаді. Тільки в жовтні 1831 р. письменника, незважаючи на спротив частини дворянства, обрали суддею Харківського совісного суду на трирічний термін (совісні, чи мирові, суди, засновані Катериною II в 1775 p., розглядали переважно цивільні справи, спираючись не лише на відповідні законодавчі норми, але й на приписи моралі та природне почуття справедливості). У листі до Сергія Аксакова від 17 жовтня 1831 р. Квітка писав: «Похвалюся вам, що обрання мене на теперішню посаду зроблено як сатисфакція за раніше вчинену щодо мене несправедливість».

Саме під час оцих вимушених ледь не чотирирічних «канікул» Квітка-Основ'яненко й почав писати прозу, яка принесе йому славу класика літератури. Мабуть, цьому неабияк посприяло Квітчине захоплення ранніми повістями відомого московського літератора Михайла Погодіна, який на ту пору тішився славою «одного-єдиного спадкоємця безсмертного Карамзіна». Принаймні Квітка-прозаїк розпочинав з того, що записував достеменні історії (він називав це «канва») і надсилав їх Погодіну для літературного опрацювання. Саме таким чином у 2—4 числах популярного московського журналу «Телескоп» за 1832 р. з'явилася повість «Харьковская Ганнуся» – зворушлива романтична історія про безталанну панянку, яка виросла серед простого люду. Публікуючи її, Погодін зробив примітку, мовляв, я отримав від одного шанованого письменника, який мешкає на Україні, повість із «почесним для мене правом» переказати її на свій лад. Я так і зробив, скоротивши текст ледь не втричі. Отож читач має дякувати авторові за «вигадку та композицію, а за оповідь відповідальність лягає на мене».

Період «канв» швидко минув, і вже наступного року Квітка заходився писати великий роман «Жизнь и похождения Петра Пустолобова» – твір «жільблазівського» типу. Слід сказати, що пікарескний роман Алена Рене Лесажа «Histoire de Gil Bias de Santillane» [22] «Історія Жіля Блаза із Сантільяни» (фр.). (1715—1735) мав свого часу надзвичайну популярність. Уже в 1760—1761 pp. він був перекладений по-російському Василем Тепловим і виданий у Санкт-Петербурзькій Академії наук. Примірник цієї книги був і в бібліотеці Харківського колегіуму. Мабуть, саме його читав Григорій Сковорода, коли десь у травні—червні 1763 р. в листі до Михайла Ковалинського, зацитувавши епіграму: «Я знайшов гавань, прощайте, надіє і щастя! / Досить ви бавились мною, бавтесь тепер уже іншими», – якою завершується дев'ята книга роману Лесажа, зазначав: «Цей напрочуд вишуканий двовірш запозичено в того невідомого автора, котрий, хто б він не був, досить красномовно й докладно описав гомерівським віршем Жільблазові блукання». Філософ каже про «невідомого автора», оскільки на той час снували плітки про те, що твір Лесажа є плагіатом з якогось іспанського оригіналу. Одним з тих, хто поширював ці плітки, був Вольтер, якого Лесаж вивів у десятій книзі свого роману в образі «модного поета» Габріеля Тріякеро (тобто «шарлатана»).