Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Для Квітки це був відчутний удар. Мало того що він був позбавлений глядацьких симпатій як автор гострого, цікавого, динамічного й нового для тодішнього театру твору (недаром же Віссаріон Бєлінський поставив «Дворянские выборы» у ряд найкращих здобутків російської літератури XVIII—XIX століть; наприкінці четвертої частини своїх «Литературных мечтаний» він писав: я не хочу говорити читачеві про звичаї та обичаї дворянського стану імперії, досить прочитати «Недоросль» Фонвізіна, «Горе от ума» Грибоедова, «Евгений Онегин» Пушкіна чи «Дворянские выборы»), Квітка ще й налаштував проти себе частину дворянства, зокрема місцевого. Змальована драматургом сатирична картина припала до смаку далеко не всім бодай тому, що насправді вибори виглядали не так уже й жалюгідно. Наприклад, у рідному Квітчиному Харкові спеціально для проведення виборів на Миколаївському майдані впродовж 1814—1820 pp. за проектом відомого архітектора Євгена Васильєва було зведено розкішний будинок Дворянського зібрання. Вигляд цієї споруди, однієї з найкращих у місті, став іще імпозантніший, коли в 1830 р. біля її входу були встановлені гармати слобідських полків з колишньої харківської фортеці. Йоганн Георг Коль, який побував тут на виборах 1837 р., писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким-небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Саме ж зібрання, каже Коль, відбувалось напрочуд жваво, «промови лунали раз у раз, причому багатьох мені назвали гарними промовцями. Коли наставав час оголосити якийсь документ, наприклад, проект ухвали, протокол виборів чи донесення урядові, то за старим козацьким звичаєм у підлогу втикали шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, – відтак оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував свій папір». Промовців вітали гучними вигуками. А найголосніше, свідчив Коль, депутати привітали тодішнього губернського предводителя дворянства Максима Максимовича Ковалевського на прізвисько Мазепа під час його прощальної промови. Та й сам Квітка перегодом напише: «Славний дім дворянського зібрання в Харкові! Яка в ньому величезна, пишна зала! Коли наше дворянство, сповнене безмежної любові до батьківщини, збирається в цій залі, щоб обрати з-поміж себе суддів та керівників для загального добра, усе це одностайне, дружне сімейство вміщується в цій залі. Нема особливих кімнат, окремих закапелків, не потрібні схованки для таємних нарад, планів, проектів. Усе йде навпрямець; скажеш слово – усі чують, усі знають…».

Якийсь час Квітці вдавалося приховувати своє авторство (ще 19 квітня 1830 р. він спеціально прохав Михайла Погодіна не говорити, хто є автором «Дворянских выборов» навіть Гулакові-Артемовському), та, судячи з усього, це було секретом не дуже довго. Катавасія, яка зчинилася довкола «Дворянских выборов», ледь не поставила крапку в його кар'єрі російськомовного письменника. Принаймні вже 26 квітня 1839 р. у листі до Петра Плетньова Квітка-Основ'яненко признавався:

«…По-російському, після уроків за „Дворянские выборы“, я боявся братися». Тим паче що 31 березня 1931 р. театральна цензура заборонила до показу й продовження цього твору – комедію на чотири дії «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника». Цензор Євстафій Оделькоп у своему рапорті зазначив, що друга частина «Дворянских выборов» за своїм змістом близька до першої, забороненої, а деякі її сцени можуть подобатися хіба що «чорному народу». Утім, попри цензурну заборону, п'єса на сцені таки йшла. У листі до Сергія Аксакова від 13 серпня 1831 р. Квітка писав: «У нас чудовий ярмарок, прибула сила люду. Наш театрик, для провінції досить пристойний, дуже нас тішить. На днях будуть грати 2-гу частину „Выборов“ (віддаленість від столиці дозволяє нам сваволити), і всі з нетерпінням чекають».

У деяких моментах друга частина «Выборов» навіть гостріша за першу. Особливо яскраво змальована тут повна безправність простого люду перед поміщиками. Недаром виборний, коли йому кажуть, що приїхали дворяни, бігає по хаті, як навіжений, не знаючи, куди сховатись, і лементує: «Оборони, Господи! (Визирнувши у вікно.) І правда! Дивись! Коляса? Свашечко Акилино Трохимівно! Не дай померти до часу; сховай мої кісточки, де знаєш, або покажи, куди його шмигнути». Квітка показує, що темне неосвічене дворянство поводиться з мужиками, як зі скотиною. Зрештою, й освічене дворянство при першій же нагоді дає волю рукам. Ось що розповідає волосний голова Трохимович про те, як зустрів його майор Семен Андрійович Скромов – утілення Квітчиного ідеалу дворянина: «Як розсердиться, як зареве, так у мене душенька й похолола! Як скрящить мене за бороду, як шваркне мене об двері, то вони й вилетіли! А кісточки ж мої – мов ті зерна на рахівниці: хря, хря, хря, хря! – так і загриміли. Я в сіни, і він за мною. „Це що за птиця?“ – пита. „Твоїй милості на поклон…“ Як схопить він качку, як зацідить мене по морді…». Про бідність і цілковите безправ'я селян свідчить і така колоритна сценка. Коли Мотря Спиридонівна питає Шельменка, чому це він привіз общипаних курей, той відповідає: «Се, добродійко, теє-то… подобіє… будучи… наших мужиків, що й вони, стало бить, так усі ощипані…». Може, Квітка в такий спосіб перелицював «грецьку побрехеньку» про те, як Діоген, почувши Платонове окреслення людини: «Людина – це істота з двома ногами й без пір'я», – приніс в Академію общипаного півня й сказав: «Ось Платонова людина!».