Григорій Квітка-Основ'яненко - Сватання на Гончарівці

Прокип Шкурат– обыватель из-за Лопани.

Одарка– жена его.

Уляна– дочь иx.

Алексий– помещичий крестьянин.

Павло Кандзюба– обыватель из-за Харькова.

Стецько– сын его.

Осип Скорик– отставной солдат.

Тымиш– обыватель из Заиковки.

Девки, подруги Уляны.

Действие в городе Харькове, на Гончаровке.

Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.

Прокип (врасхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет) :

(Крадется чрез театр).

Одарка (выходит из избы, не выходя со двора) . А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп’ять на вольну? Вернися лишень сюди!

Прокип (с неудовольствием, в сторону) . От чортова доглядачка! Таки і вздріла! (Кричит ей с досадою). Чого там вертатися? Ніколи!

Одарка. Яке там ніколи припало? Вернися, бузовіру!

Он се не слушает, она ему грозит кулаками.

Вернись, кажу тобі, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп’ять притягла?

Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит.

Вернись, вернись, вернись!

Прокип (с досадою возвращается). Тадже і вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

Одарка. А кажи, куди було помандровав?

Прокип (все с сердцем) . Та де тобі помандровав? Тільки хотів було йти до шевця, щоб чобіт залатав.

Одарка. Яке тепер латання? Неділенька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрі люди і з церков не повиходили, а ти вже і на вольну швандяв? Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п’ятінка свята, люди ні рісочки у рот не беруть, а він на вольній, та так впився, що не зміг і додому дійти. Ввалився у провалля оттам, на Холодній горі, та й спав цілу піч. Ще то навдивовижу, як тебе москалі не обідрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай-гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Тільки б йому по вольним і шлятись!…

Прокип. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, па нашій вулиці, так би я випив та й додому потрапив би, а то біда! їдеш, ідеш, поки до тієї вольної дійдеш!

Одарка. А, дурний та божевільний! А про те не кажеть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та відмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибі сказала!

Прокип. Холодком і туди недалеко. Аби б туди дійти, а то й байдуже!

Одарка. Бач, п’яниці море по коліно! Він знай свої товче! Я тобі гожу, нащо ти п’єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого міщанина; усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо. Одним одна свитина, а пояса і шапки катма!

Прокип. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка і тепер цілісінька у тебе у скрині, а пояс застановив.

Одарка. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

Прокип. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар набор не дає?

Одарка. Та нащо ти п’єш?

Прокип. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опівночі прийду, то й відчиня; та таки і горілка не розведена. Вже пак до кабатчиків не піду. Та нащо і горілку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на світі, то я б і не пив. Тогді б послухав тебе.

Одарка. Ох, моя головонько бідна! Що мені з п’яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже і пити? Коли б не своїми бубликами торговала, то досі усі б з голоду попухли! Який мене гаспид поніс за сього п'яницю? Була козир-дівка: чи на вулиці, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядці, – усім була голова; на жарти, на скоки, – усім була приводниця! А й казала покійній матері: «Не віддавай мене, мамо, за мужика, за хлібороба; я собі дівка не проста: мій дідусь та був на Іванівні попом; та його мати – що вона против мене? Вона сластьоним торговала, а я собі бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленія». Так-таки іди та іди! От же і пішла; от і живу! Люди у щасті та у багатстві і не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодії літа? Де моя дівичая краса? Усе заїв оцей п’яниця, шибеник, харцизяка, воло…