Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Судячи з усього, ідея цього роману була підказана Жуковським. Принаймні в листі до Плетньова від 13 травня 1839 р. Квітка писав: «В „Отечественных записках“ незабаром з'явиться „Пан Халявский“… Він був розпочатий за дорученням Василя Андрійовича, переказаним мені через тутешнього чиновника графа Паніна, щоб описати старовинний побут малоросіян, спосіб життя, виховання, заняття та геть усе, аж до найменших подробиць. Я зрозумів, що йшлося про вищий стан…». Можна сміло стверджувати, що Квітці вдалося це зробити, нехай і в сміховинному ключі. Досить пригадати хоч би чудесний опис гомеричного бенкету, на який прибуває лубенський полковник: «Уже так ближче до полудня, годині об одинадцятій, сурмлять сурми, б'ють бубни – їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз по раз цвьохкає батогом четверик вороних коней у сріблястих шорах, а коні самі без фореса… йдуть на одних тільки віжках машталіра, який сидить на правому корінному. Вбрання на машталірі й шкіра на шорах зелена, адже й сам берлин був зелений». А далі письменник змальовує пишний бароковий посуд на столах, численні напої та страви. Потім черга доходить до старовинних ігор: Квітка розповідає про те, як панночки гралися в «креймашки», паничі – у «скраклі», а всі разом – у «короля». Він не залишає осторонь навіть невинних еротичних сцен: «…Панночки, награвшись у короля та не знаючи, чим би його ще зайнятися, ідуть собі, „щоб розважитись“, до річки, яка протікає за садком, і там купаються. А паничі „заради забавки“ і собі чимчикують було на прогулянку в чагарник, який ріс за річкою якраз навпроти купальні, і там розважаються спогляданням натури, чи то пак, природи». Словом, українська старовина постає тут цілком живою в предметах, звуках, кольорах, характерах, звичаях… Недаром із таким захватом читав «Пана Халявского» ще в рукопису Євген Гребінка. «Та й реготався, – писав він Квітці 13 січня 1839 p., – реготався, аж плакав та реготався! А далі ухопив його під пазуху та й дернув до Краєвського. Приїхав. Він сидить та пише, а я й кажу: „А що дасте, добродію, коли вам привіз таку штуку, що ви й зроду не читали“, а він усміхнувсь та каже: „Навряд чи знайдеться така мудра річ“ – він чоловік письменний, а я знов питаю: „А вгадайте, що в мене отут сидить у пазусі!“ – „Коли б ви дівчина, простіть у сім слові, то я б знав, що таке“. – „Бог з вами, що це ви мелете! Тут у мене „Халявський“.“ – „Йо?“ – „Далебі!“ Він так, сердешний, і зскочив з дзиґлика…». Невдовзі перша частина роману побачила світ у четвертому томі «Отечественных записок» за 1839 р. А вже наступного року повна версія роману з'явилась у Санкт-Петербурзі окремим виданням. Роман дуже подобався і звичайним читачам, і таким вибагливим поціновувачам літератури, як Бєлінський, Гребінка, Краєвський, Плетньов та інші. Утім «Барон Брамбеус», тобто Сенковський, до них не належав.

Свій відгук від розпочав так: «Є різні види дотепності, більше чи менше нестерпної, але найнестерпніша серед усіх – дотепність провінційна. Ці зроблені з-за тину глибокодумні спостереження над людським серцем, ці риси „норовів“, запримічені між маслоробнею та загородою, ці „погляди на життя“, що обіймають на земній кулі величезний простір радіусом п'ять верст, цей „світ“, що складається із шести сусідів, ці колькі сарказми щодо боротьби вишуканості й моди з дьогтем і салом, ці насмішки над новим і новітнім, що його навіть не видно звідти, де дозволяють собі підсміюватись над ним, уся ця плюгава, прочахла губернська отрута, якої не бояться навіть мухи…». Далі Сенковський грайливо вибачився перед читачами за те, що назвав автора «Халявского» письменником, познущався над прибраним ім'ям Основ'яненко, а закінчив свою писанину так: «…Я не беруся судити про нову книгу пана Основ'яненка, чи просто Основаненка, тому що геть не в силах її читати. Може, вона і гарна, і цікава, і страшенно смішна, але я не читач такої словесності».

Спершу Квітка, якого, загалом беручи, було дуже легко вивести з рівноваги, сприйняв це спокійно, ба навіть іронічно. Але що більше перечитував, то більше починав хвилюватися. «Що більше перечитую статтю в „Библиотеке“, то ясніше бачу всю його злість і готовність діймати мене на кожному кроці, за будь-якої нагоди. Ані літа мої, ані правила, ані все досі мною набуте не дозволяють мені терпляче зносить його наругу», – писав він Плетньову. Очевидно, Квітка повсякчас думав про ці прикрощі, бо вже невдовзі вони перетворилися на якусь нав'язливу ідею. Кожен отриманий поштою пакунок здавався йому примірником уже надрукованого роману. Письменник переконав себе в тому, що після публікації «Столбикова» люди почнуть вважати його «злим, шкідливим, небезпечним, таким, що виставляє своїх братів перед світом з поганого боку», а літератори на зразок Сенковського «замість розгляду книги та зауважень щодо неї… нападуть на особу автора, насміються над його іменем, втопчуть у багно не тільки твір, але і його самого, поставлять поруч із дурнем, мужланом і не вартим жодної уваги…». «Ви колись писали, – каже він Плетньову, – що „Гоголя б заглушили, але його підтримав цар“. Куди ж мені, билинці, мріяти про таке?» Словом, кілька тижнів письменник перебував у «найнестерпнішому душевному стані». 1 лютого 1841 р. він писав Плетньову: «Мене вбиває „Столбиков“». Перспектива виходу роману в світ настільки страшить його, що він приймає остаточне рішення – не друкувати «Столбикова». Щоб покрити видавничі витрати, Квітка пропонує видати кілька томів інших своїх творів без будь-якої авторської винагороди. Це був якийсь просто містичний жах, що ледь не змусив письменника відмовитись від літературної творчості взагалі. Через тиждень – 8 лютого – Квітка надсилає Плетньову вже трохи спокійнішого листа, але висновок, що випливає з нього, – той самий. «Я був спокійний щодо „Столбикова“… і мене ніщо не бентежило, – пише Квітка, – аж раптом – чи я з'їхав з глузду, чи мене просвітив промисел, тільки я, ніби миттєво осяяний світлом, виразно побачив, чого мені чекати за нього від людей. Хто з них залишиться ним задоволений і, не усвідомлюючи, що це вони ж бо і є, будуть робити своє, щоб одержати своє. Ця думка мене приголомшила».