Йосиф Сліпий - Спомини

Отож уже з липня 1963 р. він почав надиктовувати спогади про пережите своєму секретареві о. Іванові Хомі, а той записував їх у зошити. Переважно Йосиф Сліпий робив це на дозвіллі, коли був час і натхнення. А тому процес записування оповідей тривав більше року і завершився наприкінці серпня 1964 p., коли митрополит відпочивав у монастирі отців-пассіоністів у Неттуно. Згодом о. Хома надрукував цей текст на друкарській машинці і подав його авторові на перевірку та затвердження. Митрополит перечитав, зробив деякі поправки, уточнення і доповнення, підписав і віддав машинопис секретареві на зберігання. Однак він застеріг, щоб той текст залишався в таємниці і був недоступний для інших. Іван Хома мав пильно дбати про виконання цієї волі.

Йосиф Сліпий так сильно наголошував на секретності свого тексту з цілком зрозумілих причин. Це не була справа тільки його власної безпеки. Тут заходили також питання стосунків з іншими особами, про яких митрополит далеко не завжди говорив у найкращому насвітленні, даючи їм доволі критичну оцінку. Окрім того, у “Споминах” розкривалися складні суспільно-релігійні реалії СРСР, які поставали в їх дійсному і досить непривабливому вигляді. Була також іще одна немаловажна причина, яка спонукала тримати в таємниці не лише автобіографічні записи митрополита, а й навіть сам факт їхнього існування. Вона була пов’язана з ватиканською “східною політикою”, завдяки якій, фактично, і вдалося домогтися звільнення Йосифа Сліпого. На хвилі цих нових віянь, коли Апостольська Столиця розпочала діялог з Російською Православною Церквою (РПЦ) та радянським урядом, вкрай небажано було наголошувати на негативних сторонах радянської релігійної політики та рвати тонкі ниточки надії на покращення становища віруючих в СРСР. Тому мемуари такого ґатунку, які викривали релігійну нетерпимість комуністичної влади, зовсім не віталися. Щоб краще розуміти небезпеки, які тягнула за собою публікація подібних текстів, погляньмо на два інші приклади — тим більше, що обидвох цих авторів Йосиф Сліпий згадує також і в своїх “Споминах”.

Одним з них був католицький священик Леопольд Браун, член ордену асумпціоністів, який 12 років (1934–1945) служив капеланом американського дипломатичного корпусу в Москві. Після повернення до США він написав спогади про свою душпастирську діяльність в СРСР, в яких різко критикував радянську систему та змальовував жорстоку дійсність релігійних переслідувань. На вимогу настоятелів він двічі переписував текст книжки, щоб пом’якшити антикомуністичну риторику, однак навіть після переробки його мемуари видавалися рецензентам надто контроверсійними, а це, зважаючи на тодішню міжнародну ситуацію, робило автора вразливим на критику. Ті, хто вбачав у політиці Микити Хрущова спроби десталінізації та реформування комунізму, закидали о. Брауну надмірну суб’єктивність і непогамовану політичну заангажованість. Тож ці спогади були відкладені в шухляду, а сам автор так і не дочекався їх виходу в світ. З одного боку, подіяли завбачливі перестороги настоятелів про те, що публікація мемуарів може ускладнити діяльність ордену та поставити під загрозу місію асумпціоністів у Росії. З іншого боку, публікація такої книжки могла також погіршити загальне становище католиків у Східній Европі, і Ватикан не хотів дражнити СРСР такими радикальними оцінками його релігійної політики. А тому ватиканські куріяли (такі, як кардинали Доменіко Тардіні та Амлето Джованні Чіконьяні) теж уважали недоречним оприлюднення цих споминів за тодішніх політичних обставин. Мемуари пролежали в архіві асумпціоністів понад півстоліття і вийшли у світ щойно в 2006 p., після того, як дослідник Ґарі М. Гамбурґ віднайшов їх, опрацював і підготував до друку [6] Léeopold L. S. Braun. In Lubianka's Shadow: The Memoirs of an American Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 / ред. G. M. Hamburg. Notre Dame 2006. Див., зокрема, вступ Ґарі М. Гамбурґа до споминів Леопольда Брауна, с. LII–LXX. .

Ще промовистіший другий випадок, пов’язаний з публікацією автобіографічних записів угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975). Заарештований у 1948 р., архиєпископ зазнав під час слідства жахливих знущань та принижень і на суді в лютому 1949 р. змушений був визнати всі звинувачення та був засуджений комуністичним режимом до пожиттєвого ув’язнення за зраду і шпигунство. Папа Пій XII у своєму апостольському листі “Acerrimo moerore” від 12 лютого 1949 р. публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засуду Міндсенті. Примас Угорщини провів у тюрмі вісім років, був звільнений під час революції 1956 p., а після її придушення знайшов притулок в американському посольстві у Будапешті, де провів ще 15 років у фактичній ізоляції. Протягом цього періоду він написав спогади про те, що пережив під час ув’язнення. Коли ж у 1971 р. завдяки дипломатичним старанням папи Павла VI та американського президента Річарда Ніксона кардиналові Міндсенті вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав ці спогади, але застеріг кардинала від їх публікації, пропонуючи відкласти справу до кращих часів. Коли ж Міндсенті, всупереч волі Павла VI, все-таки постановив опублікувати свої спомини, папа позбавив його всіх титулів та оголосив престол примаса Угорщини вакантним. Фактично, витерпівши переслідування з боку комуністичної влади та багаторічне ув’язнення за вірність Католицькій Церкві, Естерґомський архиєпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.