Йосиф Сліпий: Спомини

Сьогодні, 30 років після відходу у вічність нашого великого ісповідника, коли можемо спокійно — sine ira et studio — приглянутися до останніх послань патріярха Йосифа 1982–1984 pp., то не можемо не зауважити в них виразний слід готового до друку, але ще невідомого широкому загалові “Завіщання”. Про заповіт і спогади Блаженнішого збережено таємницю. Про все це нічого не знав, хоча й міг здогадуватися, навіть архиєпископ Мирослав Іван Любачівський, який від 27 березня 1980 р. став коад’ютором предстоятеля Церкви.

Тим часом стан здоров’я Йосифа Сліпого погіршувався. Ще у лютому 1982 р. ми урочисто відсвяткували його 90-ліття від народження, а рік пізніше — 20-ту річницю його звільнення з ув’язнення. Помер патріярх Йосиф у п’ятницю 7 вересня 1984 р. о 10.30 ранку. Можна собі уявити, скільки метушні було того дня, коли через кілька годин з Ватикану повідомили, що папа Іван Павло II ще перед своїм відлетом до Канади прибуде до собору Святої Софії, щоб віддати останню шану і помолитися над тлінними останками українського архипастиря-ісповідника.

Ще того самого дня крилос Львівської архиєпархії вирішив, що мені як редактору “Вістей з Риму”, належить передати “Завіщання” до друку. Я від’їхав до Студіону, щоб спокійно попрацювати над тим завданням решту дня 7 вересня та в суботу 8 вересня. У неділю 9 вересня 1984 р. (в день моїх 37-х уродин) працю було завершено. Зі сльозами на очах перечитував я підготовлений текст, вважаючи це своєю останньою послугою вдячности покійному. Для нас — редакції й адміністрації “Вістей з Риму” — було особливою честю і розрадою, що ми таки змогли вчасно видрукувати на цикльостилі (ротапринті) тисячу примірників духовного заповіту нашого патріярха.

Чин похорону було визначено на середу-четвер, 12–13 вересня 1984 p., дещо пізніше, ніж це прийнято в Італії. Зокрема й тому, щоб дати змогу якнайбільшій кількості наших вірних прибути до Риму і попрощатися навіки з патріярхом-ісповідником. Текст “Завіщання” був задовгий, щоб його повністю перечитати на похоронних урочистостях. Тому було вирішено, що владика Іван Хома виголосить лише вибрані уривки. Під час читання усі присутні слухали, затаївши подих. Ніхто, одначе, крім членів Львівського архиєпархіяльного крилосу, не мав самого тексту. Щойно перед закінченням тризни, яка відбулася увечері 13 вересня о 18 годині в приміщеннях готелю “Domus Mariae”, маестро церемоній, о. архимандрит (і таємно висвячений патріярхом Йосифом єпископ) Любомир Гузар, повідомив усіх присутніх, що на виході кожен може взяти зі собою друкований примірник “Завіщання”. Ось як писали про цей момент “Вісті з Риму”:

Несподіванкою для всіх було, як через гучномовці пролунав записаний на плівці голос Покійного Патріярха, який читав уривки зі свого власного Завіщання, якого повний текст роздано при вході. [3] Вісті з Риму , вересень 1984, с. 4.

Після похорону, а відтак сорока днів по смерті кир Йосифа Сліпого, 17 жовтня 1984 р., папа Іван Павло II під час поминальної Літургії в базиліці св. Петра у Римі сказав, що “пам’ять про нього залишиться нестертою в анналах загальної та релігійної історії” [4] Вісті з Риму , жовтень 1984, Документація, 1. . Члени крилосу, повністю розуміючи значення цих слів, зібралися знову, щоб — між іншим — остаточно вирішити, що далі робити з його “Споминами”.

Властиво великої дискусії не було, бо всі були однозгідні, що треба приступити до їх публікації і о. Іван Гриньох є тією особою, яка належно підготує все до друку. Його кандидатура була логічною не тільки тому, що він так добре справився з редагуванням “Завіщання” блаженнішого Йосифа, але й тому, що був найстаршим серед усіх нас, знав особисто митрополита Андрея Шептицького, був родичем о. Степана Рудя (духовника Львівської семінарії), знав усіх святоюрських отців та крилошан, був професором Греко-католицької богословської академії у Львові. Йому була добре відома настанова галицького духовенства 1930-х років. Окрім того він був академічним душпастирем, проникливим богословом, під час Другої світової війни виступав посередником у контактах між митрополитом Андреєм та національно-визвольним підпіллям, втішався високим авторитетом серед повоєнної української еміґрації, та й мав добре витончене перо, яке, можливо, надто мало вживав. Отець Гриньох без довшої задуми прийняв цю пропозицію й владика Хома передав йому машинопис. Усі ми очікували, що за рік чи найбільше два остаточно видрукуємо “Спомини”.