Йосиф Сліпий: Спомини

Коли я став секретарем патріярха Йосифа і 12 січня 1976 р. перейшов мешкати до його приміщень у Ватикані, офіційно ми — найближчі його співробітники — не знали нічого про ці “Спомини”. Кілька тижнів пізніше він закликав мене до себе, і я побачив, що він має перед собою доволі об’ємний машинопис і виправляє щось власного рукою. І тоді він сказав мені, зітхнувши: “Брате! Чи хто коли-небудь буде цікавитися моїм життям і читати ці мої спомини?” Я був заскочений і зворушений такою безпосередністю патріярха і спонтанно відповів: “Ваше Блаженство! Ці “Спомини” мають більше вартости, ніж золото. Їх будуть читати всі з затамованим подихом”. Блаженніший лише легко усміхнувся і попросив нічого про це нікому не говорити.

Одначе виглядає, що патріярх Йосиф сам невдовзі вирішив показати цей текст й іншим особам. Зокрема, коли він відновив Львівський архиєпархіяльний крилос 14 жовтня 1978 p., то одною з перших точок його нарад було питання “Споминів”. У тому часі, крім владики Івана Прашка, який жив в Австралії й рідко бував у Римі, членами цієї ради при главі Церкви були владики Іван Хома та Любомир Гузар, о. Іван Гриньох, о. Дмитро Блажейовський, о. Іван Музичка і о. Іван Дацько.

Блаженніший згодився, щоб усі члени крилосу перечитали “Спомини” і сказали свою думку, застерігаючи собі остаточне рішення, що з ними дальше робити. Питання публікації автобіографічних записів неодноразово виносилося на обговорення крилошан, але ті, перечитавши текст, схилялися до думки, що в такому вигляді, як вони були у машинописі, видавати друком їх не можна. Водночас о. Іван Хома наполягав, що набагато актуальнішою справою є підготовка заповіту патріярха, який він почав укладати ще в 1970 р. Було вирішено, що все написане патріярхом слід зберегти в оригінальній версії, одначе крилос попросив Блаженнішого погодитись, щоб його “Завіщання” ще опрацював і відредагував о. Іван Гриньох.

Після кількох днів кир Йосиф дав на це свою згоду і рівночасно запросив усіх членів крилосу до своєї резиденції у Ватикані на обід. Пригадую, що це було невдовзі після Великодня 1979 р. (того року Пасха, за юліянським календарем, припадала 22 квітня). Саме під час цього обіду, коли Блаженніший був у чудовому настрої, його найближчі співпрацівники звернулися до патріярха із запитанням, чи не був би він згідним представити справу видання “Споминів” великому приятелеві УГКЦ о. Веренфріду ван Страатену, засновнику організації “Церква в потребі”, покликаної надавати допомогу християнам, яких переслідували в країнах радянського табору. А оскільки від весни 1978 р. на бажання о. ван Страатена я почав координувати наші проекти співпраці з його фундацією і між нами встановилися особливо приязні стосунки, крилос із благословенням патріярха вирішив доручити мені представити йому наші плани щодо публікації “Споминів”. Знаючи, що о. Веренфрід немало спричинився до виходу в світ мемуарів кардинала Міндсенті, я при першій же нагоді подав йому відповідне клопотання. Наш доброчинець не був здивованим такою пропозицією, а прийняв цю вістку з великою радістю. З властивим йому гумором він сказав, що передчував, що — скоріше чи пізніше — таке прохання до нього надійде. Тоді ми домовилися, що я перекажу Блаженнішому і членам крилосу про його засадничу згоду взяти під свою опіку цей проект. Отець Веренфрід попросив дати йому кілька днів для осмислення цілої справи, а відтак — зустрітися для остаточного її полагодження. Коли я переповів усе патріярхові Сліпому, він відразу ж заявив, що як тільки о. ван Страатен знову буде в Римі, запросить його і всіх крилошан на обід до себе у Ватикані, щоб устійнити всі деталі.

На цю зустріч не довелося довго чекати, бо в тих часах о. Веренфрід приїжджав до Риму бодай двічі на місяць, так що наприкінці травня 1979 р. такий обід у Ватикані відбувся. Атмосфера зустрічі була піднесеною й о. Веренфрід використав цю нагоду, щоб наголосити, якими важливими є ці “Спомини” для цілої Католицької Церкви. Він запевнив, що організація “Церква в потребі” візьме на себе всі кошти, пов’язані з їх виданням українською чи іншими мовами. Одначе він однозначно і виразно наполягав, щоб публікація появилася відразу після смерти патріярха Йосифа, бо згодом вони матимуть лише історичну вартість і не будуть викликати особливого зацікавлення ширшої громадськости.

Незручно було говорити про смерть Блаженнішого в його присутності, одначе він прийняв це до відома як річ самозрозумілу. Стосовно ж публікацій, то було вирішено, що насамперед треба підготувати до друку духовний заповіт патріярха Йосифа. Отож відразу після обіду Блаженніший, в присутності о. Веренфріда і всіх членів крилосу, доручив о. Іванові Гриньохові перебрати відповідальність за редагування його “Завіщання”. Владика Хома передав йому різні нотатки, і той відразу взявся за виконання цього завдання. Працював він над ним дещо більше року і в листопаді 1981 переслав патріярхові Йосифу остаточно опрацьований текст. Пригадую, коли останню волю Отця і Глави УГКЦ було передано членам крилосу, я перечитав її на одному подиху і розплакався. Кілька днів пізніше всі крилошани на своєму засіданні однозгідно визнали, що заповіт готовий до підпису. Блаженніший вніс ще деякі власноручні поправки та доповнення і 21 грудня 1981 р. підписав примірник на кожній сторінці. Оригінальний текст “Завіщання” зберігався в сейфі владики Івана Хоми і мав бути опублікований відразу після смерти патріярха.