Йосиф Сліпий: Спомини

Загалом, Йосиф Сліпий не любив говорити чи писати про себе, а тим більше — про період свого ув’язнення. На схилі його літ мені не раз доводилося чути від нього: “Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусів думати про виживання”. Та такою була його доля, і хоча він знав, що від нього Всевишній Господь хотів саме такого важкого свідчення, він тужив за нормальними умовами праці, в яких міг би трудитися як пастир і науковець. Тому-то не один міг зауважити, що він постійно все робив у поспіху, неначе хотів наздогнати ті втрачені роки.

Водночас Йосиф Сліпий дуже добре усвідомлював: одною з умов його звільнення у 1963 р. було запевнення зі сторони Апостольської Столиці, що він не робитиме жодних заяв проти радянської влади і не говоритиме публічно про переслідування Церкви і релігії в Україні та всьому Радянському Союзі. Цієї вимоги блаженніший Йосиф дуже суворо дотримувався, принаймні до початку 70-х років. Щойно 23 жовтня 1971 р. під час Третього папського синоду, перед папою Павлом VI і понад 250 синодальними Отцями, предстоятель УГКЦ вперше виразно і на увесь світ заговорив про переслідування своєї Церкви і про “гори трупів та ріки крови” [1] Повний текст цього слова патріярха Йосифа див.: Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) Обряду. Кастельґандольфо 1971, с. 45–48. . Цей його виступ широко обговорювали засоби масової інформації, які на той час перебували також під враженням від недавнього звільнення угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті 28 вересня 1971 р. Знаючи про намір останнього опублікувати підготовлені до друку мемуари, журналісти намагалися вивідати в Йосифа Сліпого, чи він вже написав свої спогади або чи має намір опублікувати книжку про свої страждання, а то й про ціле своє життя. Блаженніший збував ці запитання мовчанкою, а о. Іван Хома, зобов’язаний до зберігання таємниці, не смів про це ні з ким говорити.

Невдовзі після виголошення свого слова 23 жовтня 1971 р. Йосиф Сліпий скликав до Риму П’ятий архиєпископський синод владик УГКЦ у днях 30 жовтня — 6 листопада 1971 р. Підчас цього синоду, 30–31 жовтня 1971 p., відбулося посвячення храму Жировицької Богоматері та свв. мучеників Сергія і Вакха в Римі, а також святкування 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Живо пригадую собі ці дні, коли до Риму з’їхалося кількасот наших паломників із різних країн українського поселення і вже покійний професор Василь Маркусь сказав мені: “Перекажіть, отче Іване, Блаженнішому, що якщо він не напише своїх споминів, так як це зробив кардинал Міндсенті, то зробить велику кривду нашій Церкві й народові”. Тоді мені сповнилося щойно 24 роки, а рукоположений я був на священика блаженнішим Йосифом лише шість місяців раніше. Тож я ще не мав тої відваги, щоб безпосередньо звернутися з такою заявою до свого святителя. Одначе десь у листопаді 1971 р. я переказав це о. Іванові Хомі, який мені спокійно відповів: “Перекажіть професорові Маркусеві, що Блаженніший не зробить такої кривди своїй Церкві та народові”.

Це був тривожний час у нашій історії. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях була переслідувана і поставлена поза законом. Діяспорі грозила асиміляція, а у ватиканських колах щораз більшого впливу набирала т. зв. Остполітік , метою якої було за всяку ціну знайти порозуміння і modus vivendi з атеїстичними та комуністичними режимами Східної Европи. Ті, зі свого боку, як передумову для нормалізації стосунків висували вимогу не визнавати існування нашої Церкви як такої. На жаль, Російська Православна Церква на чолі з новообраним тоді патріярхом Піменом (1971–1990) підтримувала настанову радянського уряду.

Відомо, що 7 липня 1971 р. папа Павло VI написав кардиналові Сліпому листа, в якому, між іншим, було сказано: “…Ми з правдивим жалем прийшли до заключення, що принаймні під цю пору, створення Українського патріярхату неможливе” [2] Повний оригінальний текст цього листа й український переклад див. там само, с. 51–55. . Блаженніший Йосиф сильно переживав через цю відмовну відповідь. Знаємо, що одержавши папського листа, не спав цілу ніч. Йому тоді вже йшов 80-й рік життя. Хоч він ще багато працював, але вже відчував, що сили його покидають. Щоправда, віра його була твердою, і не раз він повторював, що “добро, правда, справедливість і любов завжди перемагають” і що “лихо довго потривати не зможе”. Та все ж від 1971 р. блаженніший Йосиф почав при різних нагодах — не лише у приватних розмовах, а й на офіційних конгресах і з’їздах — виступати та писати меморандуми у справі потоптання основних прав своєї Церкви, закликаючи до солідарности й допомоги всіх християн і людей доброї волі у Західному світі. Саме у цих ранніх 1970-х відродилося і зацікавлення нашого ісповідника своїми автобіографічними записами.