Йосиф Сліпий - Спомини

Але вернім до Хмелівки. Господарка була велика. Дідо був дуже зайнятий нею і видно, що був розумний господар, коли в тих часах і тих умовинах умів дати собі раду. Його перша жена походила з Настасова. Одначе померла, мабуть, на серцеву недугу таки в Настасові. Тоді дідо оженився вдруге з Варварою Янусєвич з Вишнівчика біля Зарваниці.

Прадід по мамі, також дуже заможний міщанин, Вишневецький-Янусєвич [61]оженився був з греко-католичкою, а тому, що мешкав біля костела з чудотворною іконою Матері Божої, не хотів носити дітей-дівчат хрестити до церкви, тільки хрестив їх в костелі, і вони стали латинського обряду [62].

Варвара, жена Романа, переїхала до Винявки, якої назву австрійці чи поляки перемінили з Винявки на Хмелівку задля програної битви з повстанцями [63]. Роман мав <���трьох синів, найстаршого Гавриїла, згаданого Йосифа і наймолодшого Миколая> [64], та п’ять доньок, які повидавав замуж за дуже заможних господарів, на Поділлю, а й вони мали по кілька дочок, і звідси так поширився латинський обряд, бо випадок з прадідом Янусєвичем був лише один з багатьох.

Дідо Роман став знову складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він в господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати <���на це> [65]уваги. Одної ночі, оповідала мати, напали на діда кільканадцять людей, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоб не кричав, дітей, між ними і матір, малу дівчинку, замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали: “Кладешся до ряду, давай коляду”, <���то значить: «Ти дідич, давай гроші на повстання».> [66]<���Як показалося, були це польські повстанці, які збирали гроші на повстання від польських дідичів>. [67]Перешукали всі речі, скрині, одежу, полотна, позабирали всі гроші і цінності, а на другий день позбирано багато актів, порозкиданих по саді. Забрали тоді дуже поважну суму, як на ті часи, кілька чи кільканадцять тисяч золотих. [68]Дідо став знову складати гроші і за них опісля побудував церкву в Заздрості, виповнюючи, як здається, свій обіт. [69]

Пригадую собі також оповідання батьків, що ґраф, який продав фільварок у Винявці, підпоями урядників скасував контракт, і процес тягнувся довго, аж вкінці [хтось] із служачих ґрафа, скривджений паном, прийшов до діда Романа і сказав, що він за винагородою посвідчить лож. І дійсно, дідо купив йому гарну одежу, дав йому бажану нагороду і поїхав з ним і з адвокатом та й добився потвердження контракту.

Дідо Роман любив батька [70]і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові [71], з якої походить суддя Сіканович у Лондоні, Анґлія [72], третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості [73], дуже заможного, […] [74], четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові, <���шосту, в Микулинцях, Костецьку, якої син був австрійським ґенералом, а другий — судовим радником у Львові, членом і управителем Ставропігійського Інституту>. [75]Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток-фільварок у Винявці. <���…> [76]Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських [77], дуже заможних, в Заздрості [78]. Дідо Роман похований у Винявці, в гробівці з великим крицевим хрестом, бабка Варвара — у Вишнівчику, рівно ж з крицевим надгробником.

Родина в батьків була численна. Найстарший брат Микола помер останній, після арешту большевиками в 1944–1945 pp. [79]Першою померла сестра Марія, замужна Янковська [80], друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло [81] [82]і сестра Францішка, замужна Дичковська [83](мати о. Миколи Дичковського [84]), брат Роман [85]і наймолодша сестра Євгенія, замужна Крупа, [86]похоронені з батьками в Заздрості, в родинному гробівці на кладбищі біля церкви. Брат Володимир загинув в часі Першої війни [87], в лікарській службі [88].

Я народився, як останній син, 17 лютого 1892 року. Моя тітка Розалія Янковська оповідала, що я, як дитина, був хоровитий, і що батьки стратили були надію на моє життя. Вона, одначе, повезла мене до лікаря Гразделіка до Струсова чи до Микулинець, і я опісля подужав. Тому що мати хворіла, батьки найняли няньку, яку звали Бундихою, і вона мене кормила. Здається, її назвисько — Бунда. Я, як хлопець, її бачив опісля, але тільки раз, приходила з іншого села, в якому жила, нас відвідати і за підмогою. Одначе я не пам’ятаю її вигляду.

Як перші спомини з діточих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу й обуву старших, щоби забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутности матері. І ще одна жахлива подія лишилася мені в тямці. При одній вулиці, в тому самому ряді, через двоє сусідів, було велике обійстя — Крупи, це були, оскільки тямлю, сестра батька, бо ми кликали її тіткою, і сам дідо Крупа був якимсь свояком, про що ближче не пригадую собі. Десь перед полуднем зачала горіти їх хата, і в пожежі згоріла також і тітка. Люди з довгої вулиці зачали виносити з домів все своє добро, виганяти худобу на протилежну толоку, на якій пасли свою худобу, коні, вівці, гуси і інші, і з якої в углі брали глину, сиву і жовту, для своїх нераз чепурних ліплянок. Тоді і мене винесли на толоку, з постелями і ліжками, а навіть відчіпали двері від кімнат, хлівів, стоділ і т. д. Худоба, почувши дим, зачала ревіти, і в мені лишився від того реву якийсь сум і ляк, як передвісник великого нещастя.