Йосиф Сліпий - Спомини

Кажуть, що Заздрість сама основана чи не Лянцкоронським, [42] Лянцкоронські (Lanckorońscy) — один з давніх польських родів, що виводиться від лицарів “з Бжезя” (в Малопольщі), які у XIV столітті одержали від короля Казимира Великого (1333–1370) замок Лянцкорон. Найвідомішим представником роду був Предслав Ланцкоронський (Przecław Lanckoroński, †1531) — хмельницький староста часів польського короля Сигизмунда І (1506–1548), син сенатора Станіслава Лянцкоронського та Анни Курозвенцької, зять князя Костянтина Острозького та свояк великого князя литовського Олександра І (1492–1506). Він вийшов на історичну арену в 1506 р. як вмілий полководець, що рятував степові кордони Поділля від нападів турків і татар. Предслав Лянцкоронський здійснив два великі походи на Білгород-Дністровський (1516) та Очаків (1528). До своїх кампаній він активно залучав козацькі загони, через що в історичній традиції за ним закріпилося звання першого гетьмана козаків. Свій вплив Лянцкоронські зберегли і в пізніші часи. У кінці XVI — початку XVII століття Станіслав Лянцкоронський (1585–1617) обіймав посаду подільського воєводи, а його внук Станіслав (†1650) очолив Брацлавське воєводство. Ланцкоронські залишалися одним із найвпливовіших родів Поділля та Брацлавщини аж до остаточного розподілу Речі Посполитої в кінці XVIII століття. До кінця невідомо, котрого з Лянцкоронських мав на увазі Йосиф Сліпий як можливого засновника Заздрости, але його замітка про давність назви Бульваград дозволяє припускати, що він відносить початки свого рідного села до часів козацтва. хоч назва Бульваград вказує на давніші часи. Ще й по нинішні дні люди називають Бульва (Бульба), за обійстями Старої Заздрости, на якій викопували, як пригадую собі, старовинні глечики [43] Патріярх Йосиф тут сам додає примітку з дещо відмінним коментарем у різних версіях: А1, A4: <���Теребовельська Земля, Ню Йорк, 1968, 629 і сл. В статті Дичковського>; A4, В1: <���Теребовельська Земля, Ню Йорк, 1968, ст. 629. У статті є деякі неточності>. .

У Заздрості на схід, північ і полуднє тягнеться степ аж до Стрипи, колись залятий озерами, які з часом сплили двома ріками. <���Одна зветься Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету. Друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і також впадає до Серету> [44] A1, A4, C1; B1: <���Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету; друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і впадають обидві до Серету>. . Між ними крилося дооколичне населення в часі татарських нападів.

Осінню і весною шлях зі Заздрости до Пантелихи був дуже болотнистий і звано його пантелиськими болотами, які ввійшли навіть у проклони. Кажуть, що Пантелихою називалося і сільце, назване від жени якогось Пантелеймона, яку кликали Пантелиха. На розлогих озерах, зарослих ситником, осокою, трощею і палошником, виводилось весною багато птиць, диких качок, гусей, чайок, яструбів, куликів, жайворонків і вудвудів [45] “Вудвуд” — діял. назва одуда. , деркачів, перепелиць, куропатв. З лісів налітало гайвороння. При берегах бродили бузьки з недалеких сіл і виловлювали жаби, які навесну влаштовували справдішні, голосні <���на всю околицю> [46] А1; A4, В1: <���на весь виднокруг>. , концерти. На узгір’ях між озерами селяни косили сіна, а з часом орали і сіяли збіжжя, будували там окопи на пасіки і держали там дуже багато пчільних уліїв. На тих полях виводилися заяці, лиси, куниці, а в землі крилися хом’яки, їжаки і чорні крети. Часом забігали там вовки з теребовельських лісів. Навесну справді кипіло там життя. Налітало багато птиць, зеленілись трава і шуварі, пастухи наганяли худобу на пасовиська. Спів пастухів, ґеґання гусок, підпілікання перепелиць, мелодійні трелі жайворонків і тужливе скигління чайок зливалися в якусь чудову таємничу гармонійну своєрідну симфонію, якою захоплювались навіть необразовані сільські пастухи.

Замітне і те, що увесь степ, а передусім доли над озерами, красувались щомісяця щораз то іншими цвітами, найперше білими, опісля синіми (синюхи), жовтими (лоташ) і червоними (вогники, червоний мачок і кукіль). Так що справді левада вбиралася в щораз то нові шати і представляла для ока щораз то новий величавий вид килимів. Цей чарівний образ змінявся вже на жнива, а в осені прибирав <���сумовитий меланхолійний тон> [47] A4, В1; М, А1: <���сумовитий вид>; С1: < меланхолійний, сумовитий тон>. . Зимою степ ввесь замерзав, вкривався снігом, а серед трощі і ситнику висвистували сильні вітри свої грізні, а то й тужливі мелодії.