Йосиф Сліпий - Спомини

Про Івана Лятишевського (1879–1957) див. “Спомини”, прим. 171 [у електронній версії — прим. 312. — Прим. верстальника ].

Іван Слезюк (1896–1973) отримав єпископські свячення з рук Григорія Хомишина ще перед арештом останнього в квітні 1945 р. Однак невдовзі (червень 1945) Слезюк теж був заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у Воркуті та Мордовії (1950–1954). Після звільнення повернувся до Станіслава й виконував обов’язки адміністратора єпархії. У 1964 р. знову заарештований і засуджений на п’ять років таборів. Після повернення у 1968 р. висвятив на свого наступника о. Софрона Дмитерка. Помер 2 грудня 1973 р. після чергового виклику в КДБ. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II.

Симеон Лукач (1893–1964) — греко-католицький священик і богослов, рукоположений у 1919 р. До квітня 1945 р. працював викладачем Духовної семінарії у Станиславові, а після її закриття переїхав у рідне село Старуня (Солотвинський р-н), де душпастирював аж до свого арешту в 1949 р. Згідно з деякими свідченнями (зокрема, єп. Софрона Дмитерка), напередодні свого арешту в 1945 р. єп. Григорій Хомишин висвятив Симеона Лукача на єпископа. У 1950 р. засуджений на 10 років таборів, ув’язнення відбував у Красноярскому краї. У лютому 1955 р. — звільнений, повернувся до с. Старуня і продовжував душпастирську працю. У 1962 р. заарештований вдруге разом з Іваном Слезюком і засуджений на п’ять років таборів суворого режиму. В березні 1964 р. через критичний стан здоров’я (туберкульоз легенів) був перевезений до рідного села Старуня, де й помер 22 серпня 1964 р. У 2001 р. проголошений блаженним. Про нього див.: Тарас Сидор. Слуга Божий Симеон Лукач, “підпільний“ єпископ Української Греко-Католицької Церкви (1893-1964). Львів 2002 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

Судовий процес над Іваном Слезюком і Симеоном Лукачем 22–23 жовтня 1962 р. у Станіславі (Івано-Франківську) перетворився на показову пропаганду атеїзму, що була приурочена до початку II Ватиканського собору й мала продемонструвати світові, що УГКЦ перестала існувати.

Олександр Малиновський (1889–1957) у 1940–1944 pp. виконував обов’язки апостольського адміністратора Лемківщини. У 1944 р. був обраний членом УГВР. Через більшовицьку окупацію змушений був покинути Лемківщину. На еміграції працював у Апостольській візитатурі в Німеччині, був віце-ректором, а потім ректором Української католицької духовної семінарії, що діяла спочатку в Німеччині у м. Гіршберґ біля Мюнхена (1946–1948), а потім у Кулемборзі (Нідерланди, 1949–1951). З 1950 р. й до смерти — генеральний вікарій в Англії.

Греко-католицький священик Михайло Сімович (1869–1953) працював катехитом у середніх школах Чернівців. У 1930 р. (згідно з конкордатом Румунії з Ватиканом від 1927 р.) була створена Марамароська римо-католицька дієцезія в Бая-Маре, до якої ввійшли також і буковинські греко-католицькі парафії. Для українських греко-католиків Буковини і Марамарощини був створений Генеральний вікаріят у Чернівцях, який очолив о. Михайло Сімович. Він виконував обов’язки вікарія до 1943 p., а після окупації Буковини радянськими військами у 1944 р. виїхав з Чернівців до Блажу — центру греко-католиків Румунії. У 1946 р. передав керівництво вікаріятом о. Андрію Медведському. Подальша доля невідома.

Теодор Ромжа (1911–1947) — греко-католицький єпископ Мукачівської єпархії, родом із с. Великий Бичків, з багатодітної сім’ї службовця. Закінчив гімназію в Хусті, навчався в Римі в Німецько-угорській колегії (Germanucum-Hungaricum) та в Папській російській колегії (Russicum), у 1937 р. був рукоположений на священика, у 1937 р. завершив філософські та богословські студії (ліценціят) у Папському Григоріянському університеті й повернувся на Закарпаття, де з 1938 р. почав працювати адміністратором сіл Березово і Нижній Бистрий на Хустчині. На кілька місяців був мобілізований на службу в чеській армії, після чого знову повернувся до душпастирської праці. У 1939–1944 pp. був професором філософії та духівником у духовній семінарії в Ужгороді. 8 вересня 1944 р. папа Пій XII номінував його єпископом-помічником Мукачівської єпархії, але фактично він мав повноваження ординарія, бо попередній єпископ О. Стойка помер ще в травні 1943. Після офіційного приєднання Закарпаття до Української РСР (29 червня 1945) становище греко-католицької Мукачівської єпархії суттєво ускладнилося, бо радянська влада почала підготовку до ліквідації УГКЦ. З лютого 1946 р. офіційно став правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії. В умовах посилення тиску на ГКЦ з боку радянської влади рішуче виступав проти переходу на православ’я, проводив пастирські поїздки з метою укріпити вірних та священиків у вірі та протидіяти радянській пропаганді. Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 р. на нього вчинено невдалий замах, зорганізований НКВС (підстроєна аварія). Єпископ потрапив у Мукачівську лікарню, де був отруєний агентом НКВС і помер 1 листопада 1947 р. Санкцію на вбивство єпископа Ромжі дав особисто Сталін на запит першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова й тодішнього міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка. Під час пастирського візиту в Україну в червні 2001 р. папа Іван Павло II проголосив єп. Ромжу блаженним. Про нього див.: Ласло Пушкаш. Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа . Львів 2001.