Йосиф Сліпий - Спомини

Йосиф Сліпий тут неточно вказує назву міністерства. З 1962 р. в РРФСР та інших союзних республіках існувало Міністерство охорони громадського порядку (МООП — Министерство Охраны общественного порядка). В 1966 р. замість республіканських міністерств було створене загальносоюзне Міністерство охорони громадського порядку, яке в 1968 р. знову перейменували на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Ця назва зберігалася до розвалу СРСР у 1991 р.

У часи підпілля священики керувалися правилами душпастирства, складеними Йосифом Сліпим у 1941 p., які дозволяли при потребі бінувати, тобто служити по дві Літургії на день (див. Й. С. Правила сучасного душпастирства . Збараж 1941). Така необхідність була й у випадку єпископських свячень Василя Величковського, коли в один день Йосиф Сліпий відслужив дві Літургії.

Про єп. Йосафата Коциловського, ЧСВВ (1876–1947) див. “Спомини”, прим. 207 і 383 [у електронній версії — прим. 352 і 560. — Прим. верстальника ].

Про єп. Григорія Лакоту (1883–1950) див. “Спомини”, прим. 170 [у електронній версії — прим. 311. — Прим. верстальника ].

Про о. Михайла Мельника (1903–1955) див. “Спомини”, прим. 275 [у електронній версії — прим. 425. — Прим. верстальника ].

Микола Панас (1890–1950) — неодружений священик Перемиської єпархії, доктор богослов’я. Здобув вищу богословську та юридичну освіту, рукоположений у 1933 p., служив у Журавиці, Сокалі, Поториці. Восени 1944 p., після поділу Перемиської єпархії, єпископ Йосафат Коциловський призначив його генеральним вікарієм для північної частини єпархії, що увійшла до складу УРСР. Йому підлягало дев’ять деканатів, 126 парафій та 101 священик. Навесні 1945 р. Микола Панас був заарештований у Сокалі. У в’язниці його сильно катували і звільнили після того, як він збожеволів, ставши для влади непотрібним і нешкідливим. У некролозі, надрукованому в Православному віснику 3 (1950) 95–96, стверджувалося, що о. Панас у 1948 р. “возз’єднався” і дістав призначення на парафію в одному з сіл Львівської обл.

Про Івана Чорняка див. вище (прим. 11) [у електронній версії — прим. 842. — Прим. верстальника ]. Після від’їзду Йосифа Сліпого з СРСР митрополит Василь Величковський також кілька разів намагався висвятити о. Чорняка на єпископа, але той завжди відмовлявся й уникав хіротонії. Щойно митрополит Володимир Стернюк незадовго до смерти Чорняка висвятив його на єпископа у 1978 або 1979 р. Див.: Інтерв’ю з о. Іваном Дацьком від 15 червня 2012 р. // Приватний архів.

Григорій Хомишин (1867–1945) — греко-католицький єпископ Станиславівський (з 1904). Закінчив Тернопільську гімназію, у 1888–1893 pp. навчався у духовній семінарії у Львові. Після свячень у 1893 р. виконував обов’язки катедрального сотрудника у Станиславові. У 1894–1899 р. навчався у віденській Вищій духовній академії “Augustineum” та душпастирював у церкві св. Варвари у Відні. У 1899 р. захистив докторат з богослов’я, у 1899–1902 pp. душпастирював у Станиславові та Коломиї, був катехитом у міських школах, у 1902–1904 — ректор духовної семінарії у Львові. В 1904 р. іменований єпископом Станиславівським. За відсутности митрополита Шептицького в 1915–1917 pp. управляв цілою Галицькою митрополією. У 1920 р. запровадив у своїй єпархії целібат. У 1925 р. заснував суспільно-політичну Українську християнську організацію, яка мала об’єднати усіх християн католиків з метою впливу на політичні партії, у 1930 р. став ініціятором створення Української католицької народної партії (з 1932 — Українська народна обнова). Радянська влада арештовувала його двічі: у 1939 та 1945 pp. Після другого арешту та тривалих знущань на допитах владика помер у лікарні Лук’янівської тюрми в Києві 28 грудня 1945 р. Місце його поховання невідоме. 27 червня 2001 р. беатифікований папою Іваном Павлом II. Залишив після себе багато творів, статей та понад 30 пастирських листів та послань. Про нього див.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного та громадсько-політичного діяча. Івано-Франківськ 2006; Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 127–180.

Серед адміністраторів були священики та викладачі духовної семінарії: Іван Слезюк, Симеон Лукач та Степан Вапрович. Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив ігумена василіянського монастиря Григорія (Володимира) Балагурака (1909–1965), який у випадку арешту адміністраторів мав би керувати єпархією. Симеон Лукач та Іван Слезюк були заарештовані в 1949 p., а Степан Вапрович зміг уникнути арешту, переховуючись у Карпатах, але активної архипастирської діяльности вести не міг. Він помер своєю смертю на волі 2 березня 1964 р. Ігумен Балагурак як генеральний вікарій таємно керував єпархіяльним життям і підтримував зв’язок з Римом аж до свого арешту в 1949 р. Був засуджений на 10 років ув’язнення, покарання відбував у Челябінську. Звільнений у 1955 p., повернувся до Станіслава. У 1957 р. вдруге арештований і висланий на довічне поселення в м. Коркіно біля Челябінська. Помер на засланні в жовтні 1965 р. в опінії святости. Про Симеона Лукача та Івана Слезюка див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 215–272, 369–415. Про Степана Вапровича див.: Андрій Сапеляк. Отець Степан Вапрович. Рим 1970. Див. також спогади самого Вапровича про його місійну працю серед українських поселенців у Аргентині в 1927–1935 pp.: Степан Вапрович. Арґентина: українська імміграція в ній. Львів 1935.