Йосиф Сліпий - Спомини

Олександр Хіра (1897–1983) був призначений генеральним вікарієм Мукачівської єпархії у 1944 р. та висвячений єпископом Теодором Ромжею 19 грудня 1945 р. У 1949 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Тайшета, Кемерова та Томська. Звільнений 1956 p., повернувся в Україну і підпільно душпастирював, за що знову був заарештований у 1957 р. і засуджений на п’ять років примусових робіт без права повернення в Україну. Покарання відбував на копальнях у Караганді. Після відбуття строку залишився в Казахстані, працював на шахті й підпільно душпастирював. У 1977 р. в Караганді вдалося зареєструвати римо-католицьку громаду і владика Хіра став вікарієм її пароха о. Йосифа Буковинського, який навіть не знав, що має сотрудником єпископа. Щойно під час посвячення собору св. Йосифа у 1980 р. владика Хіра виявив свою єпископську гідність. Під час своїх короткочасних поїздок в Україну висвячував священиків для Мукачівської єпархії, а також хіротонізував трьох підпільних єпископів: Йосафата Федорика (1964), Івана Семедія (1978) та Йосифа Головача (1983). Помер 26 травня 1983 р. в Караганді. Оскільки, перебуваючи в Караганді, він не міг керувати Мукачівською єпархією, то нею адміністрували послідовно капітульний вікарій о. Микола Мурані (1947–1978), єп. Іван Семедій (з 1979) та єп. Йосиф Головач (з 1983).

Микола Мурані (1911–1979) насправді навчався не в Римі, а в Стразбурзі (Франція) у 1928–1931 pp. Рукоположений у 1933 p., працював у єпископській канцелярії в Мукачеві. Після вбивства єпископа Теодора Ромжі був 6 листопада 1947 р. обраний на посаду капітульного вікарія. Після невдалих спроб радянських спецслужб примусити його до переходу на православ’я о. Мурані був заарештований 24 червня 1949 р. і 6 вересня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ СРСР на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Карагандинської обл.: Новий Майкодук, Контувка, Тихоновка, Дубовка. Звільнений у 1956 p., повернувся на Закарпаття, але скоро знову змушений був виїхати за межі УРСР. У 1957 р. разом з Олександром Хірою повернувся в Караганду і включився у душпастирську працю. Через півроку з огляду на стан здоров’я отримав від Прокуратури УРСР дозвіл повернутися додому. Повернувшись в Ужгород, керував підпільною Мукачівською єпархією до своєї смерти. Помер в Ужгороді 12 січня 1979 р.

Павло Гойдич (1888–1960), призначений у 1926 р. апостольським адміністратором, а в 1943 р. єпископом Пряшівської єпархії. У 1950 p., після ліквідації Греко-Католицької Церкви у Чехословаччині, був заарештований. На показовому процесі в січні 1951 р. засуджений на дожиттєве ув’язнення разом з римо-католицькими єпископами Яном Войташаком та Міхалом Бузалкою. Покарання відбував у Вальдицях, Леопольдові, Ілаві. У липні 1960 р. підпав під амністію політичних в’язнів, однак з тюрми йому не судилося вийти. Помер 19 липня 1960 р. у Леопольдівській тюрмі і був похований на тюремному цвинтарі. 29 жовтня 1969 р. відбулася його ексгумація та перепоховання в Пряшівському катедральному соборі. 4 листопада 2001 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про владику Гойдича див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові , т. 2: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича . Львів 1995; Р. Šturak. Otec biskup Pavol Gojdyč, OSBM. Prešov 1997.

Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник Пряшівської єпархії. Заарештований 18 жовтня 1950 р. і засуджений у 1951 р. до 15 років ув’язнення. Звільнений за станом здоров’я у 1964 p., до 1968 р. перебував під домашнім арештом та постійним наглядом поліції у відпочинковому домі в Осеку на півночі Чехії. Потім повернувся у Словаччину, включився в рух за легалізацію Греко-Католицької Церкви. Після відновлення ГКЦ у червні 1968 р. був визнаний єпископом Пряшівської єпархії, але так і не був реабілітований. Помер 23 липня 1976 р. у Пряшеві. 14 вересня 2003 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про нього див.: A. Pekar. Bishop Basil Норко Confessor of Faith . Pittsburgh 1979; F. Dancák, G. Pal’a. Blahoslaveny biskup Vasyl Норко . Prešov 2003.

Владика Гойдич дійсно мав стигми, про що відомо із свідчень в’язнів, які перебували з ним у в’язниці. Див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові , т. 1: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича . Львів 1995, с. 223–225.

Про о. Петра Вергуна див. “Спомини”, прим. 388 [у електронній версії — прим. 569. — Прим. верстальника ].

Лат.: “з правом наступництва”.

Ці повноваження надав митрополитові Шептицькому папа Пій X — спочатку він зробив це усно на авдієнції в лютому 1907 p., словами “ utere iure suo ” (“вживай своє право”), а через рік, у лютому 1908 р., апробував декрет-грамоту митрополита Андрея Шептицького, яка надавала останньому право призначати та висвячувати від імени Апостольського Престолу єпископів-помічників і робила його адміністратором усіх греко-католицьких єпархій на території Росії. Докладніше див.: Іван Хома. Ще про унійну-екуменічну діяльність митр. Андрея на початку XX-го століття // Богословія , т. 53. Рим 1989, с. 76–80; див. також “Спомини”, прим. 162 [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника ].