Йосиф Сліпий - Спомини

Іван Кіт (1911–1997) — священик та громадський діяч, родом із с. Звертів Жовківського повіту. Закінчив Львівську гімназію та духовну семінарію в Перемишлі, висвячений у травні 1935 р. Душпастирював у селах Стефкове (1935–1937) та Лупкове (1837–1946) Ліського повіту. У 1946 p., рятуючись від арешту, таємно перейшов чехословацький кордон. Після кількох місяців душпастирства в с. Кечківці в Чехословачині був заарештований, але зумів утекти і перейти до Німеччини (в англійську окупаційну зону), де душпастирював до 1948 p., опікувався біженцями в Любеку, Нойштадті та Кілі. На прохання владики Івана Бучка у 1948 р. переїхав до Бельгії, де душпастирював у Тразені (1948–1950), Шарлеруа (1950–1964, 1971–1997), Лувені (1964–1971). Після звільнення митрополита Йосифа активно підтримував його ідеї. У 1975 р. Йосиф Сліпий призначив його почесним крилошанином, а в 1978 — підніс до гідности митрофорного протоєрея. Отець Іван Кіт брав активну участь у громадському житті, був щедрим меценатом українських інституцій. Перед смертю двічі побував в Україні (1993, 1995). Помер 21 січня 1997 р. в Шарлеруа. Залишив після себе впорядкований архів та багату епістолярну спадщину. Про нього див.: Михайло Димид. Отець Іван. Христовий воїн на чужині. Львів 2008.

Маркіян Дзерович (1899–1967) — лікар-інтерніст та бальнеолог, український громадський і релігійний діяч, публіцист. Родом зі Львова, із змішаної українсько-німецької родини, у 1924 р. закінчив медичний факультет Краківського університету, медичну практику у внутрішній медицині проходив в університетських клініках Кракова та Відня, з 1927 р. вів приватну медичну практику у Львові, влітку працював як лікар-бальнеолог у Щавниці на півдні Польщі; також кілька годин на тиждень присвячував на безоплатну працю в Народній лічниці у Львові. У 1931–1939 pp. був президентом Генерального інституту Католицької акції. Під його редакцією виходила низка католицьких видань на виховні та суспільні теми. У 1937 р. намагався переконати єпископа Григорія Хомишина в потребі союзу Церкви з українським націоналізмом та створенні “християнського націоналізму”. За першої радянської окупації в 1939 р. призначений директором курортів Косів-Кути з дорученням створити більший курортний центр для лікування хвороб дихальних шляхів та алергічних недуг. Однак уже в 1940 p., рятуючись від репресій, виїхав до Відня, де продовжував лікарську працю та громадську діяльність при церкві св. Варвари. У 1945 р. заарештований у Відні радянськими органами безпеки, провів 10 років у таборах. У квітні 1955 р. повернувся до Відня, де продовжував лікарську практику та громадську діяльність. У 1963 р. отримав від папи Івана XXIII орден св. Григорія Великого як відзнаку за довголітню працю в християнському католицькому русі. Помер у Відні 30 січня 1967 р. Про нього див.: Роман Осінчук. Маркіян Дзерович // Лікарський вісник 45 (1967) 46–49.

Ґолда Меїр (1898–1978) — єврейська політична і державна діячка, міністр праці й соціяльного забезпечення (1949–1958), міністр закордонних справ (1958–1966), прем’єр-міністр Ізраїля (1969–1974). У червні 1948 р. була призначена першим послом новоствореної держави Ізраїль у СРСР і займала цей пост до березня 1949. Залишила спогади: Golda Meir. My Life . New York 1975 (рос. переклад: Гольда Меир. Моя жизнь . Чимкент 1997). Про її місію в Москві див.: Yossi Goldstein. Doomed to Fail: Golda Meir's Mission to Moscow // The Israel Journal of Foreign Affairs 5 (3) (2011) 131–141; 6 (1) (2012) 99-110.

Маркіян Дзерович у 1931–1940 pp. очолював Генеральний інститут Католицької акції в Галичині (цей Інститут, хоч був заснований у 1931 p., почав активно працювати тільки в 1933).

М; B1; А1: <8-літній засуд>.

Нестор Анісімов (1885–1962). Про нього див. прим. 418 вище [у електронній версії — прим. 612. — Прим. верстальника ].

Рос.: “Главное Управление Лагерей” — Головне управління таборів.

М, B1; А1: <���прохав о поміч ані о полегші>.

Рос.: “Нічого в нього немає”.

Тут, очевидно, йдеться про Державний плановий комітет СРСР, що виконував функції загальнодержавного планування розвитку народного господарства. У 1942–1949 pp. його головою був провідний учений-економіст, академік Микола Вознесенський (1903–1950), який у 1949 р. став жертвою сталінських репресій у контексті так званої “Ленінградської справи”, за допомогою якої були зліквідовані більшість представників Ленінградського угруповання в партії та уряді. Микола Вознесенський був ключовою фігурою у цьому процесі, в якому проходило близько 2000 осіб. У березні 1949 р. його зняли з державних постів, вивели з Політбюро СРСР, у вересні — зі складу ЦК ВКП(б), а 27 жовтня 1949 р. заарештували. 30 вересня 1950 р. він був засуджений до страти і 1 жовтня 1950 р. розстріляний. Разом з ним підпали під репресії усі його родичі (145 чоловік). Його рідний брат, міністр освіти РРФСР Олександр Вознесенський (1898–1950), та його сестра Марія (1901–1950) теж були розстріляні, а інші члени родини засуджені на різні терміни ув’язнення. Після смерти Сталіна, у 1953–1954 pp., всі вони були реабілітовані. Ці факти важко узгодити з тим, що пише Сліпий у своїх “Споминах”, бо брат Вознесенського не мав стосунку до Державного Ермітажу в Ленінграді, а був економістом. Розстріляний у 1950 p., він не міг перебувати з Йосифом Сліпим у таборі в 1953 р. З іншого боку, твердження Йосифа Сліпого не узгоджуються з реальними фактами з історії Ермітажу, де директором у 1934–1951 pp. був відомий вірменський сходознавець, академік Йосиф Абгарович Орбелі (1887–1961), який не мав кревних зв’язків із Миколою Вознесенським і не був репресований. Отже, питання про те, кого саме мав тут на увазі Йосиф Сліпий, лишається відкритим.