Йосиф Сліпий - Спомини

Євген Кароль (1885-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Закінчив Тернопільську гімназію (1907) та духовну семінарію у Львові (1911), висвячений у 1911 p., був завідателем Хутора та катехитом у Львові, згодом служив сотрудником в Острівчику та Лошневі, з 1918 — парох Микулинець, а згодом — декан Микулинецького д-ту. У 1924 р. отримав крилошанські відзнаки (анкетні дані: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 394). Після 1944 р. його доля невідома.

Це речення було внесене як доповнення в машинопис другої редакції “Споминів” (В). Воно також міститься в рукописі, але не у відповідному для нього місці, а дописане як вставка на початку четвертого зошита без вказівки на його конкретне місце у тексті. Це свідчить про пізніше походження даної вставки, зробленої, можливо, на прохання патріярха вже після того, як текст машинопису другої редакції був ним переглянутий та зредагований. У кожному разі, це речення внесене у машинопис не рукою патріярха, а надруковане над рядком у вже готовому машинописі. Отож, можна припускати, що навіть після внесення власноручних поправок до другої редакції патріярх пригадував собі деякі відомості або деталі й просив Івана Хому вносити їх у текст рукопису та машинопису. Можливо, що місце, куди слід внести той чи інший додаток, Іван Хома визначав уже на власний розсуд.

Петро Карманський (псевдоніми: Петро Гіркий, Лесь Могильницький, 1878–1956) — український поет-модерніст, прозаїк, літературний критик, публіцист, громадський діяч. Родом із с. Чесанів, Любачівського повіту, друкуватися почав у 1899 p., належав до літературного об’єднання “Молода муза”. Закінчив Львівський унівеситет (1907), у роки Першої світової війни працював у таборах для військовополонених українців з російської армії у Німеччині та Австрії. Згодом виконував дипломатичну місію УНР при Апостольському Престолі (1919–1920), збирав кошти для підтримки ЗУНР. З 1922 р. як представник ЗУНР перебував у Бразилії. Залишив спогади з цього періоду: “Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp.1919–1920” (1939), “Сторінки вчорашнього” (1934) та “Між рідними в Південній Америці” (1923). Після повернення в Україну в 1931 р. вчителював у гімназії в Дрогобичі, з 1939 — викладав у Львівському університеті. У 1944–1947 pp. працював директором меморіяльного музею ім. І. Франка. У 1940–1947 pp. був членом Спілки радянських письменників України, з якої виключений через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Перекладав “Божественну комедію” Данте (разом з Максимом Рильським), окремі твори Ґете, де Амічіса та інших авторів. У 1950 р. був заарештований, але через місяць звільнений, після чого отримав замовлення на цикл нарисів проти ОУН та УГКЦ. Як наслідок з’явилися пасквіль “Ватикан — натхненник мракобісся”, збірка поезій “По ясній дорозі” (1952), позначена офіційною ідеологією, та спогади “Крізь темряву” (1955), сповнені нападок на Ватикан та “буржуазний націоналізм”. Є припущення, що принаймні деякі із цих текстів Карманського (зокрема останній) лише частково належать перу письменника й у великій мірі були сфабриковані агентами КДБ, оскільки поет, хворий на атеросклероз, від кінця 1952 р. був прикутий до ліжка і перебував у напівсвідомому стані. Помер Карманський 16 квітня 1956 р. у Львові. Про нього див.: Олександра Стасюк. Життєвий шлях Петра Карманського (громадсько-політичний аспект) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність 18 (2009) 535–544; Лідія Голомб. Петро Карманський: Життя і творчість . Ужгород 2010.

Тобто в тюрму на вул. Лонцького у Львові.

Дамаскин (Малюта) (1903–1946?) — православний архиєрей, родом з Чернівців. Здобув добру світську освіту, володів кількома мовами, п’ять років провів на Афоні. З 1920 — архимандрит Почаївської лаври, 9 серпня 1940 р. висвячений у Москві на єпископа Житомирського, але вже навесні 1941 р. призначений на Буковину єпископом Чернівецьким та Хотинським. З початком радянсько-німецької війни у 1941 р. виїхав до Житомира, увійшов у склад Української Автономної Православної Церкви і в 1943 р. став єпископом Кам’янець-Подільським. Після повернення радянських військ у Кам’янець-Подільський у 1944 р. був заарештований, засуджений і помер в ув’язненні. В наявних публікаціях про єпископа Малюту не подається точна дата його смерти, а вказується тільки, що він помер після 1944 р. в одному з таборів, здогадно коло Омська. Як бачимо із “Споминів” Йосифа Сліпого, у квітні 1945 р. владика Дамаскин був ще живий і перебував у Київській тюрмі. В даному випадку “Спомини” можуть правити за вірогідне джерело для уточнення дати смерти єпископа. Як зазначає далі сам Сліпий, слідство єпископа Дамаскина вже добігало до кінця і невдовзі його забрали (мабуть, на етап до місця ув’язнення).