Йосиф Сліпий - Спомини

Можливо, мається на увазі Степан Біляк (1890–1950) — адвокат, громадський і політичний діяч Галичини, у 1918–1919 — секретар Української національної ради, в 1919–1920 — секретар диктатора ЗУНР, з 1928 — посол до польського сейму від УНДО, оборонець на політичних процесах, за німецької окупації — посадник міста Львова. Помер на еміграції у США.

A1; М; В1: <���продовжували>.

Див.: Гавриїл Костельник. Большевизм — новітній “кльовн христіянства” // Нива 24 (1929) 352–358; Гавриїл Костельник. Чому большевики переслідують релігію // Нива 25 (1930) 5-11.

Олександр Олексійович Защитін (1913–1995), за даними Архівно-довідкової служби СБУ, за всі роки служби в органах безпеки характеризувався виключно позитивно і був нагороджений орденами та медалями. Зокрема указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1945 р. за успішне виконання спецзавдань уряду був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, а влітку того ж року наказом НКДБ УРСР йому була оголошена подяка з видачею грошового заохочення. Защитін вів слідство єп. Миколая Чарецького, а під час переговорів з Йосифом Сліпим у Києві в 1961 р. був начальником Київської тюрми на вул. Короленка.

Останній допит, який вів слідчий Горюн, датується 5 червня 1945 p., а перший допит, проведений капітаном Крикуном, — 13–14 червня 1945 р. Що протоколи записувались не дослівно, а відповідно до тої викривленої інтерпретації, яку давав словам допитуваного слідчий, — видно вже з самого змісту протоколів, зокрема з ужитої в них радянської лексики та термінології, якою митрополит просто не міг оперувати.

Теофіл Скальський (1877–1958) — римо-католицький священик, родом з Поділля. Вчився у Житомирській семінарії та Петербурзькій духовній академії, висвячений у 1900 p., до 1910 р. викладав філософію, цивільне і канонічне право, моральне та пасторальне богослов’я в Житомирській семінарії, згодом був настоятелем Житомирського кафедрального собору, а в 1913–1926 — настоятелем парафії св. Олександра у Києві. У 1926 р. призначений апостольським адміністратором Житомирської дієцезії, але невдовзі заарештований і засуджений за антирадянську діяльність до 10 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. У 1932 р. звільнений і депортований до Польщі, де був настоятелем кафедрального храму свв. Петра і Павла в Луцьку та офіціялом Луцької єпископської курії. З приходом на Волинь більшовиків у 1939 р. таємно виїхав з Луцька до Львова, а звідти потягом, який зорганізував митрополит Андрей Шептицький, був евакуйований до німецької окупаційної зони. Діставшись до місцевості Асх у Судетах, був затриманий і кілька місяців провів у концтаборі. Завдяки втручанню архиєпископа Краківського Адама Сапеги був звільнений і 18 червня 1940 р. прибув до Кракова. Якийсь час мешкав у резиденції Краківських архиєпископів, а згодом — у єзуїтів, служив на парафії в Новому Тарґу, а з 1942 р. й до смерти був адміністратором парафії у м. Мшана Дольна (Краківська архидієцезія), де й помер 12 квітня 1958 р. Залишив спогади з часів своєї діяльності та ув’язнення в Україні: Teofil Skalski. Teror i cierpienie. Kościół katolicki na Ukrainie. 1900–1932. Wspomnienia / ред. J. Wólczański. Lublin — Rzym — Lwów 1995.

Можливо, йдеться про заступника начальника слідчої частини НКДБ УРСР підполковника Гевлича.

Навпроти цього параграфа Іван Гриньох на полях своєї копії “Споминів” дописав: “Степаняк?”. Мова дійсно йде про члена Центрального проводу бандерівської ОУН Михайла Степаняка. Виписки з протоколів допитів Степаняка від 2 та 30 серпня 1945 р. про участь митрополита Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого в переговорах бандерівського і мельниківського проводів ОУН є в архівно-слідчій справі митрополита Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 2, арк. 276–280, 288–290. Очна ставка із Степаняком відбулася 18 квітня 1946 р. — див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 127–133 (машинопис), 134–148 (рукопис). Михайло Дмитрович Степаняк (псевдо: “Лекс”, “Сергій”, “Долишній”, “Дмитрів”, 1905–1967), за освітою юрист (магістр права з 1934 p.), свого часу належав до КПЗУ, але, ставши свідком сталінського терору в Західній Україні, у 1939 вступив до ОУН і незабаром став членом її Центрального проводу. Не погоджуючись із основною лінією ОУН Шухевича, він намагався в червні 1944 р. створити опозиційну “Народно-визвольну революційну організацію”, але 30 липня 1944 р. був поранений і захоплений чекістами. Після тривалого процесу 26 березня 1947 р. засуджений до розстрілу, але 23 червня 1947 р. вирок змінено на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська обл. Казахської РСР). Після смерти Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Врешті 8 квітня 1961 р. був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР і 12 квітня звільнений. Після звільнення разом з іншими амністованими провідниками ОУН: Василем Галасом, Василем Куком та Мироном Матвієйком — виступив із засудженням українського націоналізму. Помер 13 лютого 1967 р. в рідному с. Дзвиняч на Івано-Франківщині.