Йосиф Сліпий - Спомини

Целібат у Станиславівській єпархії був запроваджений єпископом Григорієм Хомишиним у 1920 p., а в Перемиській єпархії — єпископом Йосафатом Коциловським у 1925-му. Митрополит Андрей Шептицький теж хотів був запровадити целібат у Львівській архиєпархії, але потім відмовився від цієї ідеї і залишив семінаристам свободу вибору щодо їхнього цивільного стану. Питання целібату в УГКЦ стояло досить гостро протягом усього міжвоєного періоду. Першопричиною дискусії навколо целібату стало рішення Львівського єпархіяльного синоду 1891 p., а воно, в свою чергу, було відповіддю на І Ватиканський собор, який заохочував східних єпископів працювати над запровадженням целібату серед духовенства. Остаточно рішення про запровадження целібату було ухвалене на спільній нараді митрополита Андрея Шептицького і єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського у Львові восени 1920 р. Однак спочатку це рішення не розголошувалася і було знане лише у вузьких церковних колах. Щойно з публікацією статті ректора Станиславівської семінарії о. Івана Лятишевського “Целібат” ( Український голос , 29.03.1922, № 13) про це стало відомо ширшому загалові, і в церковних та інтелектуальних колах почалася гостра полеміка, в якій, крім суто церковних, порушувалися й питання політичного, національного та етичного характеру. У Станиславові заява єпископа Хомишина про те, що надалі він буде висвячувати лише безженних кандидатів, призвела в 1922 р. до масової сецесії семінаристів (не без зовнішного впливу Гавриїла Костельника). У Перемишлі це вилилося у ще гостріший конфлікт з єпископом. У 1898 р. синод Перемиської єпархії прийняв постанови Львівського синоду 1891 p., в тому числі й щодо целібату, і в 1925 р. єпископ Коциловський видав спеціяльне розпорядження про запровадження целібату в своїй єпархії. Це викликало хвилю нападок на єпископа, аж до побиття шиб у його резиденції вихованками Українського інституту для дівчат та висланням до Римської курії скарги на єпископа з 28 пунктами закидів. Конгрегація в справах Східних Церков стала на бік єпископа, та це не спинило полеміки, яка тривала до кінця 1930-х років. Попри офіційну вимогу целібату в церковній практиці часто мали місце свячення одружених кандидатів. У Перемишлі абсолютна більшість семінаристів зголошувалися до свячень в одруженому стані. Питання целібату зійшло з порядку денного щойно зі зміною політичної ситуації в 1939 p., коли його відсунули на задній план інші, важливіші проблеми, які загрожували зникненням духовного стану як такого. Про дискусії щодо целібату на Львівському синоді 1891 р. та в міжвоєнний період див.: J.-P. Himka. The Issue of Celibacy at the Lviv Provincial Synod of 1891: Unpublished Documets from the Lviv and Przemyśl Archives // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди 70-річчя. Львів — Київ — Нью-Йорк 1996, с. 649–670; A. Sorokowski. The Greek Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939. Ph. D. Thesis. University of London 1991 (рукопис).

Мирон Горникевич (1886–1959) — церковний та громадський діяч, автор наукових статей з церковної історії. Родом з Роздола, закінчив гімназію в Стрию, богословську освіту здобув у Львові (1904–1907) та Інсбруку (1907–1909), докторат захистив у Віденському університеті (1913). У 1914–1917 p. перебував на засланні в Сибіру. У 1923 р. був призначений парохом греко-католицької церкви св. Варвари у Відні, де опікувався українцями, організовував курси української мови та обряду для молоді, реставрував церкву, видав німецький переклад української Літургії. Під час голодомору 1932–1933 pp. на Україні був генеральним секретарем допомогової акції кардинала Теодора Інніцера, у 1934–1948 pp. — віце-президентом єпархіяльного митрополичого архиєпископського суду. З доручення митрополита Андрея Шептицького від 1934 р. відповідав за архів уряду ЗУНР, який у 1942 р. передав разом з архівом В. Липинського до Австрійського державного архіву. У 1945 р. кардинал Інніцер призначив Горникевича генеральним вікарієм Віденського архиєпископства для українців-католиків візантійського обряду в Австрії. У 1945 р. Горникевич зорганізував вивезення мощей св. Йосафата з Відня до Риму. У 1958 р. передав парафію св. Варвари у Відні під опіку василіянам (вона перебуватиме в їх віданні до 1969). Помер 21 квітня 1959 р. в Австрії у містечку Сольбад-Галль.

Анастасій (Олександр) Калиш, ЧСВВ (1875–1930) — церковний і громадський діяч, василіянин, один з перших єромонахів оновленого ЧСВВ після Добромильської реформи. Родом із с. Барані Перетоки на Сокальщині. У 1890 р. вступив до василіянського монастиря, богословські студії пройшов у монастирі в Кристинополі, у 1895 р. склав вічні обіти. Викладав богословські та філософські предмети, був ігуменом у василіянських монастирях Львова, Кристинополя, Лаврова, секретарем, радником та протоігуменом Галицької провінції Найсвятішого Спасителя ЧСВВ у 1920–1930 pp. Його заходами вдалося приєднати до чину закарпатських василіян. Писав на популярно-релігійні та громадські теми. Помер у Львові 13 вересня 1930 р. Про нього див.: Іриней Назарко. О. Анастасій Олександер Калиш // Записки ЧСВВ 9 (1982) 513–518.