Йосиф Сліпий - Спомини

Казимир Скірмунт (Kazimierz Skirmunt, 1861–1931) — польський куріяльний чиновник, домашній прелат папи Бенедикта XV. Прожив у Римі 42 роки, обстоюючи польські інтереси перед Апостольським Престолом; був консультантом Державного секретаріяту в Римі, згодом апостольським протонотарем та консультором Конгрегації пропаганди віри та надзвичайних справ Церкви, з 1919 — церковний радник польського посольства при Апостольській Столиці. Був у дружніх стосунках з папою Пієм XI. Помер у Римі 26 травня 1931 р. Польська історіографія високо оцінює заслуги цього прелата, тоді як українські історики відзначають його виразно антиукраїнську позицію. Негативне ставлення до Скірмунта помітне також і в цих рядках “Споминів” Йосифа Сліпого. Про нього див.: Bolesław Skirmunt. W służbie Kościoła i Polski: Ks. Dr. Kazimierz Skirmunt. Poznań 1931; Августин Баб’як. Подвиг митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920–1923) і його взаємини з урядом Польщі. Тренто — Больцано 2013.

Йосиф Теофіл Теодорович (Józef Teofil Teodorowicz, 1864–1938) — вірменський церковний та політичний діяч пропольської орієнтації, за Австрії — депутат Крайового сейму у Львові та верхньої палати австрійського парламенту, згодом депутат польського сейму та сенатор II Речі Посполитої, почесний громадянин Бережан (1897) та Львова (1924). Родом з Покуття (с. Живачів), вивчав право у Чернівецькому університеті, згодом закінчив семінарію і душпастирював у Бережанах та Львові. У 1901 р. став архиєпископом Львівським Вірменської Католицької Церкви, у 1912 р. здобув докторат з богослов’я, у 1928–1930 pp. провів ґрунтовну реставрацію Вірменського собору у Львові. Помер 4 грудня 1938 р. у Львові. Після смерти Теодоровича посада Львівського архиєпископа Вірменської Католицької Церкви залишається вакантною. Про нього див.: Stanisław Gawlik. Życie і działalność ks. abpa Józefa T. Teodorowicza. Kraków 1988; Roman Kubik. Józef Teofil Teodorowicz. Ostatni arcybiskup polskich Ormian. Gorzów Wielkopolski 1998.

Надзвичайні повноваження були надані митрополитові Андреєві Шептицькому на двох авдієнціях у папи Пія X 14 та 18 лютого 1908 р. в Римі. Під час цих зустрічей митрополит просив про надзвичайні права в Росії і подав письмове прохання, яке було підписане папою і завірене приватним секретарем папи монсеньйором Джамбаттістою Бресаном. Своїм підписом під цим документом папа Пій X визнав митрополита Андрея адміністатором греко-католицьких єпархій в Росії (на той час номінально існувала тільки Кам’янець-Подільська єпархія). Іменем Апостольської Столиці митрополит отримав єпископську юрисдикцію над усією територією Російської імперії з такими самими правами, які маронітський патріярх мав у межах свого патріярхату, а також владу висвячувати нових єпископів без відома Державного секретаріяту. Окрім того папа Пій X уділив митрополитові три важливі привілеї: 1) затвердив поширення на Росію норм, закріплених у Конституції Лева XIII “Orientalium dignitatis”, зокрема щодо мішаних шлюбів; 2) надав владу скликати від імени Святішого Отця собори богословів-каноністів для розв’язання деяких питань; 3) уділив привілей щодо “communicatio in sacris” (тобто владу звільняти вірних від заборони приймати таїнства в некатоликів). Повернувшись до Львова, митрополит Шептицький зробив 10 копій цього документа. Оригінали він зберігав у себе. Одну з копій він завірив у кардинала Ґеорґа Коппа, архиєпископа Вроцлава, і довірив на зберігання вроцлавському кардиналові Адольфу Бертраму. Тепер копія документа зберігається у Ватиканському архіві: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, b. 500. Надзвичайні права Шептицького щодо Росії були знову потверджені папою у 1909, 1910 та 1914 pp. На авдієнції у Пія X в 1914 р. митрополит Шептицький просив, щоб ці привілеї були делеговані не просто йому особисто (iure delegate), але також і його наступнику (iure ordinario et proprio), але на це папа не погодився. Оскільки надзвичайні повноваження були надані митрополитові Шептицькому таємно від Державного секретаріяту, то новий папа Бенедикт XV нічого про них не знав, аж поки митрополит не представив йому документ за підписом Пія X, завірений приватним секретарем папи. Ймовірно, саме про цей документ і пише тут Йосиф Сліпий. Після цього папа Бенедикт XV потвердив повноваження Шептицького, але наклав на них деякі обмеження. Див. Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1918–1919, pos. 1315–1318, fasc. 518, ff. 72–75; див. також лист асесора Конгрегації Східних Церков монсеньйора Ісаї Пападопулоса від 20 березня 1921 р. зі звітом про юрисдикцію, яку отримав митрополит Шептицький в Росії: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1921–1924, pos. 636, fasc. 23, f. 5–7; Cyril Korolevsky. Metropolitan Andrew (1865–1944) . Lviv 1993, c. 259–269.