Йосиф Сліпий - Спомини

Василь Пришляк (1890–1970) — священик, родом з с. Вікно Гусятинського повіту. Висвячений у 1920 p., душпастирював у с. Криве Радехівського повіту (1920–1927) та в Підгірцях (1927–1941), з 1939 р. став адміністратором Олеського д-ту. 31 грудня 1944 р. був заарештований органами держбезпеки і засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР. Звільнений у березні 1955 p., повернувся в Україну й оселився в Підгірцях. Під тиском органів КДБ у 1959 р. перейшов на православ’я і душпастирював у Підгірцях до 1966. Потім через хворобу залишив душпастирську працю і останні роки життя проживав у свого сина у Львові. Помер у психіятричній лікарні 4 березня 1970 р.

Про Івана Пасіку (1892–1968) див. прим. 52 вище [у електронній версії — прим. 158. — Прим. верстальника ].

Микола Декайло (1891–1972) — навчався в Тернопільській українській гімназії (1903–1911), закінчив теологічний факультет Львівського університету, одружився з дочкою о. Теодора Цегельського Анною-Софією і був висвячений на священика у 1919 р. Спочатку служив сотрудником у свого тестя в Струсові (1919–1936), а потім парохом у с. Налужжя на Теребовлянщині (1936–1946). У 1946 р. брав участь у Львівському “соборі” і підписав перехід на православ’я в надії уникнути арешту, однак невдовзі все-таки був заарештований і засуджений на 25 років таборів. Після смерти Сталіна повернувся із заслання і служив православним священиком у селі Залісся Чортківського р-ну, а потім, будучи важкохворим, мешкав у Теребовлі. Був знову прийнятий у лоно Католицької Церкви владикою Василем Величковським. Помер 20 листопада 1972 р. в Теребовлі після довгої і тяжкої хвороби.

Теодор Кутний (1892–1944?) — священик, родом із с. Озерна Зборівського повіту. Висвячений у 1919 p., душпастирював у селах Озерна, Ходів, Заболотці, Хлібів. Після 1944 р. доля невідома (можливо, емігрував у США).

Григорій Музичка (1890–1978) — священик, висвячений у 1917 p., працював катехитом у Журавному, душпастирював у селах Голешів та Чертіж біля Жидачева. З 1936 р. був адміністратором Журавенського д-ту. З 1941 р. жив на еміграції, спочатку в Німеччині та Бельгії, а з 1961 — у США. Листувався з блаженнішим Йосифом Сліпим. Помер 12 грудня 1978 р. в Кантоні (штат Огайо).

Не став священиком.

Асиста — прислуга; тут: семінаристи, що прислуговували у вівтарі під час Літургії.

А1; A4, В1: <���рідкого празника>.

Префект — настоятель семінарії.

Олександр Малицький (1879–1953) — родом із с. Вікно на Гусятинщині, навчався в Тернопільській гімназії. Висвячений у 1904 p., згодом учився в Римі (1899–1904) та Інсбруку (1904–1905). Після повернення до Львова був префектом у Львівській духовній семінарії (1905–1918). У 1912–1945 pp. був членом митрополичої консисторії, у 1921–1944 — парохом у с. Шляхтинці на Тернопільщині. Після Львівського “собору” 1946 р. відмовився переходити на православ’я, за що зазнавав різних утисків: його церква була закрита, йому заборонили правити у церквах і надавати душпастирські послуги. Помер З травня 1953 р. Збереглася збірка його віршів антирадянського змісту.

Степан Ратич (1890–1968) — близький друг Йосифа Сліпого з часів семінарії, родом із с. Вербиця біля Ходорова. Син учителя Пилипа Ратича та Марії з Шиманських, у яких було 11 дітей; крім нього священиками стали ще двоє його братів: Іван (1884–1973), Володимир (1992–1968). Закінчив Бережанську гімназію, богословську освіту здобув у Львові, вступив на ординатуру в Станиславові. У 1918 р. одружився з дочкою пароха Струсова о. Теодора Цегельського Стефанією і в 1919 р. в Станиславові був висвячений на священика. Працював катехитом у школах і сотрудником (а з 1938 — парохом) у церкві Різдва Христового в Тернополі. 22 жовтня 1945 р. заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у таборі в м. Ясинувата Донецької обл., а його родину розділили і вивезли на заслання: жінку з однією дочкою — в Томську обл., а іншу дочку Марію — в Хабаровський край. Після звільнення жив на спецпоселенні у Вяземську, куди вже раніше переїхала вся його родина. Звідти підтримував зв’язок з Йосифом Сліпим, переписував та розповсюджував його послання та “Історію Вселенської Церкви на Україні”. У 1960 р. дістав дозвіл повернутися в Україну без права проживання в м. Тернополі. Прописався в Бережанах у сина Романа, а проживав або у Львові, в дочки Богдани, або в Тернополі, в сестер Анни та Ольги. Після свого звільнення Йосиф Сліпий іменував Степана Ратича почесним крилошанином митрополичої капітули. Помер у Львові 31 липня 1968 р. Окрім підпільної душпастирської праці займався літературною діяльністю: писав поезії, вірші, укладав до них мелодії.