Йосиф Сліпий - Спомини

5. Справа стає ще тим серйознішою, що всі ті наслідки поношу не тільки я сам, але вони валяться цілим своїм тягарем на Греко-Католицьку Церкву, яку я очолюю в Радянському Союзі. Вона нині розгромлена, а вина спадає в першу чергу на мене, і за Греко-Католицьку Церкву як таку мене суджено і засуджено.

6. У висліді перегляненої справи (пересмотра дела) я прохаю повернути мені також митрополичі ризи, церковну митрополичу утвар, літургічні книги, митрополичу бібліотеку, архів, рукописи, документи, буллі, печаті, усе сконфісковане майно. Очевидно, що все те в порівнянні до справи порозуміння у великодержавному масштабі є лише малим епізодом і дрібницею і як таке, річ ясна, не може робити правительству жодної трудности.

Оце були би, менше-більше, усі точки, затронуті в часі наших переведених розмов на згадану вище тему.

Москва, 8 липня 1953

Йосиф Сліпий

Першому Секретарю ЦК КП Радянської України

Н. В. Подгорному

— Київ —

Дозвольте, громадянине Перший секретар, що я, осмілений та заохочений і Вашою промовою в Нью-Йорку — Ви перший в історії промовили в імені України буквально до всього світу [753]— та Вашою відомою обережністю в державних справах, звертаюсь з ось такою справою і з таким наступним проханням, яким звольте присвятити свою ласкаву увагу.

Я є митрополитом Греко-Католицької Церкви на Україні. Мене арештовано 1945 р. і другий раз 1958 р. в суті речі за те, що партія і правительство змінили свою первісну постанову і не признають Греко-Католицької Церкви ні її існування, ні не допускають її діянь. Саме недавно привіз мене Оперативний Відділ КҐБ з Мордовських ляґерів до Києва і примістив в ізоляторі при вул. Короленка, ч. 33, для ведення розмов про українську Католицьку Церкву і мою ляґерну кару. На жаль, на перших розмовах я почув dictum acerbum — гірке слово, що ні партія, ні правительство не думають зняти заборону з Греко-Католицької Церкви в Радянській Україні щодо її прилюдного діяння і виконування богослужебних чинностей. Дійсний стан справи представляється ось так:

1. В 1945 p., за порадою Львівського Обласного [754], я як митрополит вислав делеґацію до тодішнього Уряду Й. В. Сталіна в цілі формального признання нашої Церкви в Радянському Союзі. І дійсно, правительство признало нашу Церкву і мене як її голову, митрополита. Це офіціяльно задокументував усно делеґації, а пізніше оповістив в “Правді” [755]председатель Ради по справам культу при Раді Міністрів Полянський [756]. Після того Ґенеральний штаб в Москві прохав делеґацію, очолювану о. архимандритом Климентієм Шептицьким, на розмову і гостину, на якій предложив, щоби я як митрополит вплинув на Шухевича, провідника УПА, щоби він заперестав воєнні діяння: “Ми можемо зліквідувати повстанців, — сказав головуючий ґенерал, — але нам не випадає завойовувати Західну Україну”. Делеґація слушно застерігалася, що то дуже прикра справа, що на Підкарпатті і в Карпатах стоїть півмільйонова армія, що нав’язати зв’язки з Шухевичем дуже важко і, що найважнійше, це може викликати в радянських органів безпеки підозріння щодо зносин з УПА. Але одержавши запевнення, що це безосновні побоювання, і що вони (Ґенеральний штаб) ручать за безпеку і ненарушимість Церкви, нав’язано розмови з Шухевичом. Переговори розпочала Радянська Військова Команда. Одначе в часі того мене арештовано за зв’язки з націоналістами і перевезено до Києва, до тюрми при вул. Короленка, ч. 33. На перших, відразу суворих, допитах не було жодної мови за націоналістів і УПА, але примушувано мене відректися від Папи, від Католицької Церкви і обіцяно тоді полишити мене на свободі як митрополита нез’єдиненої Православної Церкви в Києві або деінде. Коли я рішучо відказався від того, мене після майже півторарічного слідства засуджено на 8 літ ляґрів, впродовж яких примінювано до мене найжорстокіше поведення, як до каторжника, так що я переніс на собі всі жахливі тортури тюрми і ляґрів, починаючи від арешту, брутальної, грубої поведінки, до голоду, холоду, побоїв, вмлінь, нестями і смертельних недуг, включно і ломання костей. За вісім літ мене ограблено дощенту, і то при помочі конвоя, бо обвезено через Харків і Москву по сибірських ляґерах до Свердловська, Вятки, Печори, Інти і інших місцевостей. Вкінці привезено мене до Мордовії, до Темняківських ляґрів, де я перемучився до 1953 р. Тоді умер Сталін і я скінчив 8 літ каторги.