Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Піднімаю руку:

— Досить. Нікуди дітись. Я — радянський розвідник.

— Гут. Гут. Отвічайт, де група?

— Я один.

— Докази?

— Мої речі й документи.

— Речі й документи?

— Так. Я — марш-агент.

Гестапівський офіцер примружив око.

В усіх розвідках світу є такі люди — зв'язкові, «листоноші», їх часто посилають через лінію фронту на зустріч з керівником розвідгрупи, передати діючим групам батареї радіоживлення, гроші, вибухівку тощо.

Речі, знайдені у мене, якраз і «видавали» зв'язкового — марш-агента.

Чи повірить? Якщо повірить, значить, Гроза і Груша на волі. Нескінченною здається хвилина. Нарешті офіцер перестає свердлити мене очима і тягнеться до телефонної трубки. «Наверху» — це видно по його ледве помітній сухій усмішці — задоволені.

— Якщо все це правда, — карбує він кожне слово, звертаючись до мене, — можеш розраховувати на доброту фюрера. Та боже борони водити гестапо за ніс.

Комендант на радощах розщедрився. Мені дозволили помитися. В камеру принесли обід: лапшу із свининою, пиво, навіть баночку штучного меду.

Завертілась, закрутилася карусель таємної поліції рейху.

22 серпня мене відвезли в Сосновець. «Браслетки» з рук не знімали.

Того ж дня — катовіцьке гестапо. Знову допит. Цього разу з більшою увагою до деталей. Допитував моложавий гестапівець у цивільному. Перекладала маленька блондинка «фрейлейн Віра». В її очах були і собача відданість шефові, і страх. На мене вона поглядала з неприхованою цікавістю.

Офіцер вів допит у швидкому темпі. Але я вже увійшов у роль і не збивався.

— Хто такий?

— Марш-агент, посланий для зв'язку.

— Завдання?

— Зустрітися в Кракові з керівником групи. Передати йому гроші, радіоживлення. Взяти пакет і до п'ятого вересня повернутися назад.

— Адреси? Явка? Де призначена зустріч?

— Ніяких адрес у мене нема. Зустріч на краківському ринку Тандета.

— Точніше. Строки?

— З двадцять четвертого по двадцять сьоме серпня.

— Прикмети? Пароль?

— До мене повинен підійти чоловік середнього зросту, середніх років. Він знає мої прикмети: із англійського бостону темно-синій костюм. Такого ж кольору кепі. З верхньої кишені піджака виглядає рожева хусточка. Пароль: «Коли ви виїхали з Києва?» Відповідь: «У середу».

— Як потрапив у марш-агенти?

— Це довга історія, пане офіцер. Та ви й не повірите.

— Ну?!

Тут я повідомив нові «деталі». Я — Гордієнко. Родом із Кіровограда. Українець. Працював при німцях секретарем в українській поліції. Не встиг евакуюватися з вермахтом. Перед приходом червоних роздобув «чисті» документи. Перебрався в сусідній район. Сам з'явився у військкомат. Мобілізували. Направили в спеціальну частину в Житомир. Звідти в Тернопіль. Із Тернополя на літаку закинули в тил: що й входило в мої плани. Чим далі від гепеушників, тим краще.

— Чому не зізнався в цьому відразу?

— А хто повірив би?

— І я не вірю…

— Як вам завгодно. Тепер уже однаково.

Нові питання — нові пастки.

— Де приземлився? З ким? Прізвище? Швидше!

Я знову своє:

— Скинутий один. Приземлився в лісі західніше Псари.

Два дні просидів я в одиночці катовіцького гестапо. Вранці 23 серпня мене знову привели до знайомого слідчого. Той звів на мене очі, заговорив уривчасто, сердито. Фрейлейн Віра стріпнулась, почала вистрілювати фразу за фразою. І я дізнався, що її шеф охоче, навіть особисто, розстріляв би мене — хай на тому світі розбираються, яка в марш-агента душа: червона, біла чи коричнева. Але наказ є наказ. І, на превеликий його жаль, мене зараз відправлять у Краків. А втім, у краківському гестапо жартувати не люблять. І він радить це добре затямити.

Після такого напутнього слова мене поголили, підстригли, посадили в чорну машину.

Шурхотять шини. Сиджу, з обох боків затиснутий мовчазними молодчиками. Руки скуті стальною браслеткою.

Що чекає мене в Кракові?

Знову й знову в думці обходжу його вулиці, площі. В сотий раз заглядаю на Тандету. Бачу ринок з усіма навколишніми вуличками й провулками.

Сукенніце…

Університет…

Міська бібліотека…

Маріацький костьол…

Таємничий Вавель — замок перших польських королів, тепер резиденція обер-ката Польщі генерал-губернатора Франка.

Мені здається, я міг би обійти ці місця із заплющеними очима, хоча ніколи не бував у Кракові…

І тут мушу зробити відступ. Хай пробачить мені читач можливі відхилення, які порушать стрункість розповіді. Без них не обійтися, бо пишу не вигаданий твір з чітко продуманою композицією, а повість свого життя. А будь-яке життя — не вкочена пряма дорога. Ось і тепер десь на півдорозі залишаю моїх «ангелів-охоронців», щоб розповісти про людину, яку я згадував, наближаючись у гестапівській машині до Кракова, і перед якою мені тоді було особливо совісно.