Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Справжнє його прізвище я взнав порівняно недавно. А в розвідшколі нашого вчителя звали Василем Степановичем. Коли настав час мені вибирати конспіративне ім'я, я теж став Василем Степановичем: таке велике було моє бажання хоч чимось скидатися на свого вчителя. Отже, я — Михайлов Василь Степанович. Або просто — «капітан Михайлов». Під цим прізвищем мене знали бійці розвідгрупи і польські друзі до першої нашої післявоєнної зустрічі в 1964 році, коли вже можна було назвати один одному своє справжнє ім'я.

Василь Степанович був начальником відділення і викладачем розвідшколи, куди мене зарахували на початку 1944 року. Наш учитель, стриманий, небагатослівний, не любив розповідати про себе. На лекціях і практичних заняттях часто наводив різні корисні й повчальні приклади, але ніколи не посилався на свій особистий досвід.

На перших його практичних заняттях я прийшов до невтішного висновку: в розвідники зовсім не годжусь.

Промчав поїзд. — Скільки в ньому вагонів, відкритих платформ, цистерн? Зустрівся з «потрібною» людиною — блискавично зафіксуй колір волосся, очей, покрій костюма, вузол галстука. А ще треба було вміти «читати» місто по карті, запам'ятовувати десятки назв незнайомих вулиць, складні адреси, паролі. Для цього, як я розумів, треба мати феноменальну пам'ять. А мені взагалі бракувало доброї пам'яті. Це я відчув, ще коли вчителював. Обличчя своїх учнів запам'ятовував одразу і надовго, а прізвища, бувало, плутав. Любив свій предмет — історію, але мені завжди легше було схопити суть якоїсь історичної події, ніж запам'ятати, коли саме вона відбулася. А тут постійно тримай у голові (записувати не можна) десятки, сотні точних відповідей… Промчала мотоколона. Які на машинах розпізнавальні знаки? Які знаки на петлицях у солдат? Як, чим озброєні?

Я розгубився. Кілька днів ходив сам не свій. Чи маю право з такою пам'яттю залишатися в розвідшколі? Сиджу на лекції, слухаю, а в голові складається рапорт начальникові школи. Так, мовляв, і так, усвідомлюючи свою непридатність, прошу відчислити мене із школи і відправити на фронт або в партизанське з'єднання.

Не знаю, що саме привернуло увагу полковника, але після лекції він запросив мене до себе. Тон його бесіди був такий душевний, що я взяв та й виклав усе, що мучило мене в останні дні. Слухав Василь Степанович уважно. Жодного разу не перебив мою плутану мову і нічим не виявив свого ставлення до неї.

— Я чекав цього зізнання, — заговорив тихо. — Думаю, що у вас дещо однобічне, а тому й невірне уявлення про нашу роботу. Хто вам сказав, що пам'ять розвідника — дар божий? Пам'ять, особливо спостережливість, можна і треба тренувати, як, скажімо, спортсмен тренує тіло. Я знаю одного народного артиста, дуже відомого. Скільки монологів довелося йому вивчити за довге життя на сцені! А в школі найбільше йому попадало за погану пам'ять. Розвинув. Людина все може, якщо захоче. Бачили, слухали Остужева-Отелло? А він же вивчив, зіграв свою любиму роль, можливо, найтруднішу в світовій драматургії, коли майже повністю втратив слух. А ви кажете — рапорт!

Мені стало ніяково. Я сказав, що з рапортом дійсно, здається, поспішив. І тут же зізнався, що заочне знайомство з Краковом іде туго.

— Ось що, загляньте до мене завтра, — сказав Василь Степанович. — Я постараюся підшукати для вас деяку літературу.

Наступного дня він запропонував польський путівник, історичний нарис, карту Кракова з німецько-польськими назвами.

Одна справа — просто зазубрити трудні, незвичні для слуху назви, інша — крок за кроком відкривати для себе древній Краків. До того ж, у мені заговорив історик-дослідник. Адже Краків — одне з найстаровинніших міст Європи. У 1320–1609 роках — це столиця Польщі, центр торгівлі, серце національної культури. В 1364 році вже був заснований Краківський (Ягеллонський) університет. У Кракові працювали Коперник, Матейко. Тут жив наш Ілліч…

І от помічаю, що назви, які раніше ніяк не давались мені, тепер міцно вкладалися в пам'яті.

Особливо зацікавили мене Сукенніце, ринок Тандета. Великий ринок — зручне місце для зустрічі із зв'язковими. В людському вирі легше зникнути.

Далеке, незнайоме місто ставало все ближчим, ріднішим. Іноді мені здавалося, що я вже жив у ньому, що я повертатимусь у Краків після довгої розлуки.

Невеселе було це повернення…

Машина почала петляти, і я зрозумів, що ми в'їхали в місто. Виходимо. Вулиця Поморська. Краківське гестапо.