Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Спокійніше, спокійніше. Тебе не розстріляли і ще не допитували. Певно, чекають вказівок зверху. Яка в тебе мета? Вижити. Обдурити, перехитрити гестапівців. Про це, і тільки про це думай.

Твоя явка — Рибна. Рибна — під Краковом. На землях так званого Польського генерал-губернаторства. А ти в Обершлейзені — Верхній Сілезії. Це — рейх. Кордон рейху посилено охороняється…

А що, коли б гітлерівці самі перевезли тебе через кордон?! Цього і домагайся.

Краків… Звідти рукою подати до явочних квартир. Отже, — Краків! Рішення приходить в одному слові: марш-агент.

Всю ніч шліфую своє «зізнання». Зважую кожне слово, пробую на зубок і так, і сяк. Недосолити — погано, пересолити: як кажуть поляки, «цо занадто, то нездрово».

Зразу «скиснути» і «зізнатися»? Ламаний гріш такому «зізнанню». Фашисти знають: наші люди вміють тримати язик за зубами.

Який же вихід? Набити собі ціну? Так. Показати, що мають справу з особистістю, а не з покидьком. На першому допиті, як би не мучили, мовчати. «Заговорити» на другому. І так, щоб повірили: не страх, не слабкість, а тверезий розрахунок, інстинкт до життя змусили це зробити.

А чи витримаю? З дитинства почував фізичну огиду навіть до самого доторку непроханої руки. Звичайно, траплялось, — а з ким із хлопців цього не буває — і давати бубни, і одержувати здачу. Але чесний бій, навіть вулична бійка — одне, інше — коли тебе б'ють, а ти — не можеш.

Під час Дніпропетровського підпілля били мене при арештах поліцаї, били слідчі на допитах. Але з розповідей Олега — мого товариша по розвідшколі — я знав, що все це «квіточки» порівняно з польовою жандармерією і гестапо.

Олег побував у руках і тих, і других. Обробляли його і вручну, і, як невесело жартував Олег, «технічними засобами». В спецблоці підвішували, розтягували за допомогою особливих хитромудрих приладів. Найчастіше били гумовою палицею. Бувало, начіплювали на неї вугласті металеві гайки, наждачні «вінчальні» кільця — шкіру з м'ясом здирали.

Олега разів два виносили, і в'язні відвозили його в камеру на носилках з велосипедними колесами.

І так протягом усієї доби, вдень і вночі, в три зміни.

— Тут головне, друже, — повторював Олег, — не втратити контролю над самим собою. Підступна штука — непритомність. Уб'ють — ну що ж, і куля в бою вбиває. Зломити! — ось чого прагнуть гітлерівці. Сильного біль не зломить. А вивести за межу самоконтролю може. Цього й сподіваються гади — марення, непритомності.

Тепер усе це чекало і мене. Не можу сказати, що зовсім не відчував страху перед фізичним болем. Та над усе я боявся, щоб не упустити момент у вибраній мною грі, щоб не переступити межі можливого, не потрапити в полон темних сил, які не підвладні волі.

Вранці в камеру зайшли два жандарми. В їх супроводі я постав перед гером комендантом і гестапівцями. Один із них сидів за столом. Худий, насуплений. На столі — речові докази: мій «ТТ», фінка, гроші, документи, батареї радіоживлення. Гестапівець, що стояв поруч, поштиво нахилився до худого і щось зашепотів йому на вухо. Той у відповідь скрипучо засміявся і підвівся до мене:

— Ві ест золота рипка. Я ест старий рипак. Пудет рипка говорійт чи молчайт?! — і, не чекаючи відповіді, різко змахнув рукою. Мене мов струмом ударило. На губах солоний присмак крові.

Жандарми схопили за руки. Смикнули. Заломили до хрускоту в кістках. Посипались удари. Били з якоюсь методичною послідовністю, мов роботи: кулаками, чобітьми, палицями. Триматися! Зціпивши зуби, ковтаючи кров, обливаючись потом, мовчав. Біль врізався в серце, паморочилась голова.

Тільки б не втратити свідомість.

Удар по голові… Квіти, квіти, квіти… Спухлі, покусані до крові губи:

Знову удар. Стіл, гестапівці й жандарми попливли, завертілись в оранжевій каруселі. Біль зник. Чиїсь м'які руки підхоплюють і несуть мене. Опритомнюю на підлозі. Жандарм байдуже, мов неживий предмет, поливає мене крижаною водою.

Все пливе перед очима. Широко розставивши ноги, наді мною, мов маятник, хитається мій головний катюга:

— Жіф курілька! Ну? Пудем молчайт, говорійт?

Спокійно, спокійно. Зізнання повинні вимучити, тоді в нього повірять. Знову б'ють…

Що ж, вимучували довго, старанно. Здається, час.

Намагаюсь підвестися. Ослаблене тіло ледве піддається моїм зусиллям.

Гестапівець жестом зупинив жандарма, що знову заніс кулак над моєю головою.