Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

«У ніч на 19 серпня 1944 року з аеродрому Єжове на літаку ЛІ-2 закинута у ворожий тил група «Голос»… Місце висадки: висота 43 — в 20 кілометрах на північний захід від села Рибна. Висадка вдала» .

(З донесення екіпажу літака штабові Першого Українського фронту)

… Мене немов обкутали товстим шаром вати: удари сиплються з усіх бойків, а я майже не відчуваю болю. Опритомнюю і чую голоси: різкі, гортанні — німці. Розплющую очі: впритул чорні дула автоматів. Шарпнувся до зброї — руки намертво сковані сталевою браслеткою. Лежу і, мов у поганому сні, спостерігаю, як гітлерівці (по нашивках упізнаю: польові жандарми) риються в моїх кишенях, портфелі, рюкзаку. Трофеї багаті: батареї радіоживлення, німецькі рейхсмарки, польські злоті, пістолет, фінка. Оце б гранату! Зубами підірвав би! І себе, і цих гадів.

Так провалити справу! На самому початку!..

Волочать по дорозі, але більше не б'ють. Чую: «гольдфіш, гольдфіш». Це, виходить, я — золота рибка, яку треба доставити начальству. Звідки не візьмись — візок. Туди летить мій рюкзак, потім — я. Довго трясемося путівцем.

Смеркає. Зупиняємося біля жандармського поста Войковіц. Вштовхують у камеру. Голова гуде, як дзвін: провал, провал…

Спокійно! Не панікувати. Не втрачати надії.

Навалююсь на двері: заперті наглухо. Стіни — бетон! І зачепитися нема за що.

А готувалися ж. І як готувалися до цієї ночі! Всю весну і все літо сорок четвертого року. А втім, для мене підготовка почалася ще раніше…

Стою зі зв'язаними руками перед… командиром Червоної Армії. В його стомлених очах стільки презирства до «дезертира», «перебіжчика», що я прочитав у них собі вирок ще до того, як він прохрипів моєму конвоїрові:

— Навіщо привів сюди цю сволоту? Міг розстріляти на місці. У мене й без нього турбот повен рот.

Так безглуздо загинути від рук своїх! Внутрішньо я був готовий на всяку муку. Тільки не на цю.

Підстав для розстрілу більше ніж досить. Червоноармієць затримав мене в цивільному одязі біля лінії фронту. При обшуку в кишені піджака виявив дві німецькі листівки — так звані «перепустки» в полон. У них із зухвалою категоричністю твердилося, що Червона Армія розбита, Ленінград оточений, що солдати фюрера вже обстрілюють Кремль. І пропонувалося, здаючись у полон, де чекає мало не райське життя, мати при собі комплект чистої білизни, мило, казанок і ложку.

Командир читав листівку повільно, вголос. Вилицювате обличчя його блідло від гніву.

— Куди ж ти, паскудо, подів казанок і ложку? З чого хлебтатимеш на тім світі гітлерівську юшку?

Я мовчав. Як йому сказати про мету моєї «прогулянки» біля лінії фронту? Та й чи повірить?

Командир наказав відвести «сволоту», тобто мене, за хлів і там…

Тоді я зважився.

— Хай нас залишать удвох, — виразно глянувши у бік вартового, звернувся я до командира.

Він здивувався, але вимогу мою задовольнив.

— Виконую спеціальне завдання командування, — сказав я. — Листівки ж прихопив на випадок, якщо не вдасться уникнути зустрічі з німцями.

— Чим ви можете це довести? — тон командира ледь пом'якшав.

— На жаль, нічим… Подумайте самі, товаришу, чи доречні при зустрічі з ворогом різні довідки і посвідчення?

Командир замислився.

Я не дуже сподівався на благополучний кінець. Та, мабуть, було в моєму голосі щось таке, чому він повірив. Ми розлучилися друзями.

Довіряти — не довіряти? В тилу ворога — це питання життя і смерті. И коли треба було вирішувати вже мені, я згадував «свого» знайомого командира, його довір'я авансом.

А було ж усяко на війні — в дні суворого випробування на міцність характеру, на стійкість. Знав я людей: на словах — кремінь, а на перевірку — трухляк. Не приведи, доле, обіпертися на такого в скрутну хвилину…

В січні 1942 року на Дніпропетровщині гітлерівці захопили групу наших товаришів. Я втратив зв'язок з підпільним райкомом. Поліцаї шукали і мене. На моїй квартирі вчинили трус.

Звечоріло — і я подався у степ.

Ніч застала м» не на околиці хутора Солдатського [1] Назва хутора змінена. . Тут жив учитель місцевої початкової школи Василь Іванович Перекатов [2] Прізвище змінене. . З цим чоловіком я в свій час, як-то кажуть, пуд солі з'їв. До мене він завжди ставився прихильно.

Перекатов мав бути вдома. В армію його не взяли за станом здоров'я. Евакуюватися не встиг.