Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Парашут зариваю в полі. Скребу фінкою по лопаті — у відповідь ні звуку. Чути тільки гавкіт собак та свисток стрілочника. Десь поруч станція. Звідки вона тут? Не видно і лісових масивів, позначених на карті. Голий степ. Дороги — шосейні. І залізниця. Навколо населені пункти. Продовжую давати сигнали — відгуку нема. Певно, скинули з великої висоти і зовсім не «тютілька в тютільку», як обіцяв штурман. От і розвіяло нас у різні сторони. До світанку йшов полем на південний захід. Забрів у гайок. Рюкзак, портфель заховав у кущі. Став стягувати чоботи, раптом — шурхіт. Відчуваю: хтось позаду пильно на мене дивиться. Я — за пістолет, оглянувся: очі. Великі, сірі очі. Маленька козуля в жовтих цяточках. Я тихо свиснув. Вона стрепенулася: скік — тільки ніжки-сірнички замиготіли. Розсміявся: козулі наполохався.

Тепер на мені костюм, черевики. Забираю документи, гроші. Виходжу на трасу. З'являються перші велосипедисти — місцеві жителі. Їх обганяють фашистські вантажні машини.

Будинки під червоною черепицею. Заглядаю в крайнє обійстя. На порозі — бабуся. Обличчя зморшкувате, як сушена груша. Зустрічає не дуже привітно.

— Цо то пан муві? Ніц по-германську не розумє.

Виявляється, я в Псарі. Краків? Краків далеко. Може сто верстов, а може сто десять. І кордон. Який кордон? Звичайний. Тут Германія, рейх. Там — Польща, генерал-губернаторство.

Бабуся дивиться на мене, немов я з місяця звалився. І раптом заклопоталася:

— Проше пана, кави.

Каву я випив, бабусі подякував і — назад, у гай. Треба обдивитися, обдумати план дій, прийняти рішення.

Розгорнув карту — не обманула стара. Сілезія — ось куди занесло нас. На всі заставки лаю штурмана, пілота. Та що з них тепер візьмеш. Треба шукати вихід самому. Вирішую: забрати найнеобхідніше і прямувати в бік Олькуш — до кордону. З моїми документами в Німеччині ні в селі, ні в місті з'являтися не можна.

Взяв рюкзак, портфель. І знову присів на пеньок. Не спав майже дві доби. Треба хоч трохи перепочити. Незчувся, як і задрімав. Розбудили жандарми. І все… Був «Голос» і нема «Голоса». Попереду — допити, тортури. Залишається одне — гідно вмерти. Але хто сказав, що все скінчено? Де ви тепер, мої товариші? Що з вами?

Минає година, друга… В камеру долинають звуки губної гармошки, п'яні голоси. Субота… Гуляє жандармерія… А що буде завтра? Скинули нас у ніч на суботу. Гроза і Груша, якщо їх не затримали, встигли відійти далеко… Даленіє, глухне надоїдлива пісенька про безталанного єфрейтора. Провалююсь. Прокидаюсь. Бік продовжує нити. Голову розламує від болю. Жандарм ставить поруч кварту води, кидає шматок хліба і виходить. Чую, як тричі повертає ключ у замку. Ледве підводжуся з цементної підлоги. Їсти зовсім не хочеться, а воду випиваю одним духом.

Неділя… Вже й спливає день, а мене все ще не викликають. Начальство, видно, відпочиває. Здається, я знову задрімав удень. Надвечір думка прояснилася. Допитувати, певно, будуть уночі або вранці. Кинутися на конвоїрів і офіцерів? Чи не шукаєш ти, капітане Михайлов, легкої смерті? Просто мовчати? Тоді ніяких ілюзій. Будуть катувати і розстріляють, а то й удостоять вищої «честі»: відправлять під сокиру ката в Берлін чи Дрезден. «Герой, хто гине з честю, та двічі герой той, хто виконує свій обов'язок і залишається живим», — цьому теж учили в розвідшколі. Вчили шукати вихід із найскрутнішого становища.

Розвідшкола… В ній ми відчужувалися од свого минулого, від свого «я», наполегливо вживалися в нові імена, в нову, придуману для нас біографію — в свою легенду. Десятки людей трудилися над кожною такою легендою, звіряючи імена, факти, деталі.

Найближчою метою була легалізація в Кракові. Легенди мали виправдати в очах окупантів наше перебування в цьому місті. Так, мій помічник Гроза за легендою — житель міста Львова. Він нібито працював на одному з заводів, утік від більшовиків. Радистка Груша за новими документами — Анна Молодій. Виховувалась у дитячому будинку. Із Вінниці була відправлена в рейх. Працювала в Берліні на воєнному заводі. З роботи за станом здоров'я звільнена. Тепер добирається додому. В Груші папери — комар носа не підточить: аусвайс — німецьке посвідчення, медична довідка. Штамп, печатка — все справжнє.

У ту хвилину, коли я здавав свої документи в штабі фронту, вмер і в мені Євген Степанович Березняк. Народився Голос: для своїх — капітан Михайлов, він же, за легендою, — Володимир Гурський, безробітний бухгалтер.

І от ретельно розроблена легенда про бухгалтера вщент перекреслена. Вона ніяк не в'яжеться ні з пістолетом, ні з гранатами, ні тим більше з батареями і грошовими знаками.