Євген Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

На мене чекали. У кімнаті слідчого, очевидно спеціаліста по десантниках, кинулись у вічі рації — два «сєвєрка», одна «бєлка» — та рюкзаки, теж нашого виробництва. Слідчий помітив стальну браслетку, скривився. Наказав зняти. Запропонував сигарету. Запросив до столика. Частував смаженим м'ясом, вермішеллю з медом. Він виявився жартуном-філософом — цей ввічливий гестапівець.

— Живий пес, — підморгнув мені, — ліпше мертвого лева. Чи не так, приятелю?

Допит вів легко, майстерно, грайливо пересипаючи його жартами-приповідками. Щось на зразок того, що «гра варта свічок», «стявши голову, за волоссям не плачуть» і що деякі провінціальні слідчі (натяк на Катовіце) тямлять у справах розвідки, «як свиня в апельсинах».

Ці російські приповідки чистою російською мовою, майже без акценту, в устах заклятого ворога звучали образливіше найбрудніших лайок і погроз. Він вбачав у мені слухняну собаку, що з ляку підібгала хвіст, заарканену настільки, що вже не дуже важливо, чи можна їй повністю вірити, чи ні.

Слідчий подзвонив. Внесли мій темно-синій костюм, випрасований, очищений від крові, туфлі, кепі, п'ять тисяч злотих, батареї і сигарети.

— Одягайся, приятелю, — і за роботу. Підеш на ринок і будеш продавати свій годинник. Будеш, — як це у вас? — підсадною качкою. Ха-ха! І не здумай, приятелю, з пса перетворитися на лева. Вмить схопиш кулю.

Одягнувшись, я попрямував до дверей, впевнений, що перший раунд мною виграний. Але знову глузливий голос:

— Хвилиночку, приятелю. Хто спішить, той людей смішить. Ось карта ринку. Покажи, в якому місці в тебе призначена зустріч.

Підходжу до столу. Карта-схема. Хитра карта. Без назв. Подібна до наших шкільних «німих».

Потилицею відчуваю насторожений погляд слідчого, погляд гончої, що йде по сліду.

Так ось на чому задумав зловити… Зволікаю з. відповіддю і немов чую вкрадливий, липкий голос: «Давай, давай, голубчику, лізь у пастку».

— Пане слідчий, помилочка, — кажу спокійно і продовжую в дусі любителя приповідок: — Та ж свита, та не так зшита. Мені, пане слідчий, потрібна Тандета, а це карта Головного ринку.

Тепер можна обернутися. Недобрі вогники в каламутних очах «веселуна» гаснуть.

— М-да… дійсно помилочка. Ось тобі, приятелю, Тандета… Значить, тут? Тепер — марш за роботу.

В закритій машині довезли до поштамту. Перекладач ще раз нагадав напутнє слово «веселуна», пояснив, як потрапити на ринок.

Ось і місце, де продають годинники. Дуже незручне місце для втечі: вузький провулок і мало людей. Поруч зі мною стали Мовчазні молодики, з такими ж, як і в мене, «Омегами». Куди я — туди й вони. Ага, це мої «ангели-охоронці». Я заломив таку ціну, що покупці відходили розчаровані. Надвечір мене відвезли в Монтелюпиху — краківську тюрму гестапо. Вдень — у тому ж супроводі — знову на роботу. Цього разу ми пройшли через увесь ринок.

Тандета гуділа, вирувала. Все тут продавалося і купувалося: запальнички і бюстгальтери, сигарети, голки (чемодан голок — і ти мільйонер), «квасьне млєко» і нові солдатські шинелі, старовинні видання біблії в оправах з телячої шкіри, тонкі голландські мережива і… тифозні воші.

Ринок буквально кишів людьми: городянами, приїжджими гуралями [3] Гуралі — польські горці. Одягом, побутом нагадують наших гуцулів. , офіцерами і солдатами вермахту. І в цій товкотнечі — в шумі й гаморі, в різномовному багатоголоссі, серед гостроверхих вежок, старовинних лотків, середньовічних амбарів з підйомними механізмами — що мені тільки не ввижалося: наліт радянської авіації на Краків, акція польських патріотів, метушня, бійка п'яних… І я зволікав час, уповільнював ходу, відчуваючи поруч дихання своїх «охоронців».

Ні, справи не такі вже й кепські. Вище голову, Михайлов. Тут є змога спробувати…

Тандета тільки на перший погляд здавалась хаотичною. Величезний «вулик» поділявся на «соти» — стільники: взуттєві й запальничкові, жіночого одягу й чоловічого, «соти» валютні, де, мов у руках фокусників, мелькали марки, долари, фунти.

А ось і «наша» вуличка. Дістаю свою «Омегу». Ходжу з «провідниками»: ніяк не відірватися. Підходить до мене якийсь чоловік. Потоптався, запитав (я аж здригнувся від звуків рідної мови):

— Евакуйований?

— Так.

— Звідки, земляче?

Мої «охоронці» насторожились. Містика якась: задає питання точно по «легенді». Хотілось крикнути: «Згинь! Зникни! Адже це я тебе вигадав!»

У мене аж занило всередині. А що, коли наша людина, що, коли зловиться на «підсадній качці»?.. Але годинника виторговувати «земляк» не захотів. Відійшов. І знову — ніякої можливості втекти.