Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки

Зіскочила відьма з візка і до них:

– Як, братики, поживаєте? А я увесь світ об’їздила, втомилася, вас все шукала…

– Так це ти наша молодша сестриця? – запитують брати-богатирі.

– Та я ж, я, – каже відьма, – я ваша рідна сестра…

Кинулись брати до неї, почали її цілувати-милувати, на руках носити. Такі раді, що й не передати.

– Дивись, – дивуються вони, – як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постаріла… Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилась одна лиш відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.

Почула те відьма і тільки усміхнулась: подивимось ще, хто кого спалить!..

– А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? – запитує старший брат.

– Та це моя наймичка, – відповідає відьма Барабаха. – Вона у мене кучером служить і мою кобилку пасе.

– Добре, – кажуть брати, – вона і наших коней буде пасти.

Повернулась відьма, крикнула до Оленки:

– Чого сидиш? Випрягай Сивку та веди її на пашу!

Заплакала Оленка, почала Сивку випрягати. А брати підхопили відьму Барабаху на руки, понесли в намет пригощати.

Їсть відьма Барабаха, п’є, а сама думає: «Як ляжуть вони спати, я всіх їх заріжу…»

А Оленка сидить ти часом на лузі біля коней і співає, плачучи:

Відповідають земля і сонце:

Вийшов молодший брат з намету і заслухався. Повернувся до намету та й каже:

– Знаєш, сестрице, знаєте, братики, чи то пташка на лугу щебече, чи то дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце хапає.

– Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.

Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.

Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:

Повернувся середній брат і каже старшому:

– Піди і ти послухай.

Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.

Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.

Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.

– Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!

Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.

Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?

Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.

– Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?

Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.

– Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.

І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.

Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»

І Андрій йому також не може нічого відповісти.

Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.

– Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?

– Не знаю… Може, ти знаєш?

– Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.

Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.

– А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?

– Не знаю.

– І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.

Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.