Брати Грімм - Казки

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає: [134]

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— Ох ти ж поганцю! — крикнув кравець. — Мориш голодом бідолашну худобину, що всіх нас годує!

Він вибіг з хліва, схопив аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Тепер надійшла черга третьому синові пасти козу. «Ну, в мене коза не буде голодна», — подумав хлопець. Він знайшов на вигоні густі кущі з зеленим листям і погнав козу до них. А надвечір, коли вже час було вертатися додому, спитав її:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там. Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але кравець не повірив йому, пішов сам до хліва та й питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— От же ж брехунське кодло! — крикнув кравець. — І цей такий самий недбайло, як два [135] старші! Ну, більше ви не будете мене шити в дурні!

Розгніваний, він кинувся до хати й так уперіщив хлопця аршином по спині, що той утік куди очі бачать.

Тепер кравець залишився сам з козою. Другого ранку він зайшов до хліва, погладив козу та й каже:

— Ходи, моя кізонько, я тебе сам пожену пасти.

Він узяв козу за мотузку й вивів на луку, під кущі лози, — а що козі ще треба?

— Нарешті ти досхочу напасешся, — сказав кравець і залишив там козу до вечора.

А ввечері прийшов та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? Коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо, — сказав кравець.

Він завів козу до хліва і прив'язав до ясел. А коли виходив з хліва, то ще раз обернувся і сказав:

— Нарешті ти хоч раз напаслася! А коза знов своєї:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

Як почув кравець таке, то аж отетерів. Тепер він збагнув, що дарма вигнав з дому своїх синів. [136]

— Ну стривай же, невдячна тварюко! — крикнув він. — Я тебе не тільки вижену з дому, а так назначу, що ти більше на очі не покажешся чесним кравцям.

Він швиденько побіг до хати, приніс бритву, намилив козі голову й виголив її так, що вона стала як долоня. Тоді схопив зі стіни аршин, хотів ним полатати козі боки, але передумав. Забагато козі честі бити її аршином. Він склав удвічі мотузку й так угрів козу, що вона навскоки дременула від нього в поле.

Дуже сумно було кравцеві сидіти в хаті, він залюбки покликав би своїх синів назад, але ніхто не знав, куди вони подалися.

А тим часом найстарший син пішов у науку до столяра. Вчився він пильно й невтомно, а як опанував своє ремесло, то захотів трохи помандрувати по світі. На прощання столяр подарував йому столика. На вигляд то був звичайнісінький дерев'яний столик, але він мав чарівну здатність. Досить було його розікласти і сказати: «Столику, накрийся!», як він миттю вкривався чистою скатертиною, на ній з'являлися тарілка, ніж, виделка і миски з вареним і печеним, скільки місця вистачало, навіть вино мерехтіло у великому дзбані, аж серце мліло.

Зрадів столярчук і подумав собі: «Більше мені в житті нічого й не треба». Він носив того щедрого столика з собою по світі й не журився, чи йому траплявся добрий заїзд, чи поганий, чи взагалі був заїзд, чи його не було. Схоче, бувало, то й не йде до заїзду, а розташується десь серед поля, серед лісу або на лузі, скине з–за плечей столика, розкладе його і скаже:

— Столику, накрийся!

І столик дасть йому все, чого душа бажає. [137]

Довго він блукав по світі і нарешті вирішив повернутися до свого батька. Той, певне, вже пересердився, подумав хлопець, а ще як побачить його столика, то й зовсім подобрішає.

Вийшло так, що дорогою додому він завернув увечері до заїзду, де було повно гостей. Вони привітали його та й кажуть: