Наче десь здалеку долинала до неї веремія збуджених голосів.
- Негайно бийте на сполох!- вигукували вони,- Треба знайти цю черепаху! Кожну черепаху перевірити! Цю Кассіопею слід знайти! Знайти! Знайти!
Голоси змовкли. Стало тихо. Поволі Момо опам'яталася. Вона стояла сама-одна посеред великого майдану, над яким бурхав холодний вітер, що, здавалося, віяв звідкись із порожнечі,- попелясто-сірий вітер.
ЯКЩО ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД НЕ ОГЛЯДАЮЧИСЬ
Момо не знала, скільки минуло часу. Дзиґарі часом озивалися, та вона їх ледве чула. Поволі-поволеньки у її задубле тіло поверталося тепло. Вона почувала себе геть розбитою і не знала, на що зважитися.
Іти додому й лягати спати? Тепер, коли остання надія - подбати про себе й про друзів - раз і назавжди втрачена? Бо ж Момо тепер знала, що ніколи вже не буде для неї нічого доброго, ніколи.
Враз її огорнув страх за Кассіопею. Що, як Сірі пани справді знайдуть її? Момо гірко каялася, що взагалі навіть згадала їм про черепаху. Але вона була така квола,. приголомшена, що не мала сили усе те обміркувати.
«А може,- спробувала Момо втішити себе,- може, Кассіопея вже давно у Майстра Гори. Сподіваюсь, що вона мене вже не шукає. Це було б щастя для неї - і для мене…»
Тієї миті щось легенько торкнулось до її босої ноги. Момо злякалась і поволі нахилилася.
Перед нею сиділа черепаха! У темряві поступово висвітились літери: «Я ЗНОВУ ТУТ».
Не пам'ятаючи себе, Момо схопила її й сховала під куртку. Тоді випросталась, дослухаючись і доглядаючись у пітьмі: вона боялася, що Сірі пани ще десь близько.
Проте все було тихо.
Кассіопея заборсалась під курткою, силкуючись вилізти. Момо міцно притулила її до себе, та все ж зазирнула під куртку й прошепотіла:
- Будь ласка, сиди тихо!
«ЩО ЦЕ ЗА ДУРНІ ВИТІВКИ?» - засвітилось на панцері.
- Не можна, щоб тебе побачили!- знов прошепотіла Момо.
Тоді на спині в-черепахи проступило: «ТИ И ТРІШЕЧКИ НЕ РАДІЄШ?»
- Радію!- майже схлипнула Момо. - Радію, Кассіопеєчко, ще й як! - вона обцілувала черепасі увесь ніс.
Літери на панцері в черепахи видимо почервоніли, коли вона відповіла: «ОТО ЩЕ!» Момо всміхнулась:
- Ти весь оцей довгий час мене шукала? «АЯКЖЕ».
- А як це, що ти знайшла мене саме тепер і саме тут? «ЗНАЛА ЗАЗДАЛЕГІДЬ»,- засвітилось у відповідь. Виходить, черепаха увесь час перед цим шукала Момо,
хоча й знала, що не знайде? То, може, не треба було тоді й шукати? Це була ще одна з тих Кассіопеїних загадок, що аж розум одбирає, коли над ними довго думаєш. Та тільки зараз не час відгадувати загадки!
Момо пошепки розповіла черепасі, що сталося, поки її не було.
- Що нам тепер робити? - спитала вона наостанку. Кассіопея пильно вислухала все. І тепер на панцері в неї проступили слова: «ХОДІМО ДО МАЙСТРА ГОРИ».
- Зараз? - із жахом скрикнула Момо. - Та вони ж тебе скрізь шукають! Оце тільки тут їх немає! Чи не краще лишитися тут?
На панцері в черепахи проступило тільки: «Я ЗНАЮ, ХОДІМО».
- Та це ж ми просто їм до рук утрапимо,- сказала Момо.
«МИ НІКОГО НЕ ЗУСТРІНЕМО»,- відповіла Кассіопея.
Ну, якщо вона така певна цього, то, мабуть, можна здатися на неї. Момо посадила черепаху на землю. Та заразом згадала ту довгу й виснажливо тяжку дорогу, яку вони пройшли тоді, і раптом відчула, що тепер це їй не до снаги.
- Іди сама, Кассіопеє,- тихо мовила вона,- а я не можу. Йди сама і привітай від мене Майстра Гору.
«ЦЕ БЛИЗЕСЕНЬКО!»- проступило в Кассіопеї на панцері.
Момо прочитала напис і здивовано оглянулась довкола. Помалу-малу їй випливло в пам'яті, що ця убога й ніби вимерла частина міста і є та сама, звідки вони тоді потрапили в зовсім іншу місцину - з білосніжними будинками і дивним світлом. Коли так, то, може, й справді вона ще дійде на Вуличку Ніколицю до Будинку Ніденця.
- Добре,- сказала Момо,- піду з тобою. Але, може б, я краще тебе несла, то буде швидше?
«НА ЖАЛЬ, НІ»,- проступило на панцері в Кассіопеї.
- Чого тобі неодмінно чалапати самій?- запитала Момо.
На це з'явилась загадкова відповідь: «ДОРОГА В МЕНІ».
І черепаха рушила. Момо поволі, ступінчик по ступінчику, пішла за нею.
Ледве-но черепаха й Момо пірнули в одну з прилеглих вуличок, як на майдані, в понурому затінку довколишніх будинків, знялася метушня. Якесь потріскування й шамотіння пішло по майдані - немов безголосе хихотіння. То були Сірі пани, які підстерегли усю ту сцену. Частина з них зоставалася тут, щоб нишком стежити за дівчинкою. Довго їм довелось чекати, але щоб дочекатися такого щастя - це їм і не снилося!
Читать дальше