Міхаель Енде - Момо

За давніх, давніх часів, як люди ще розмовляли зовсім інакшими, не теперішніми мовами, в теплих країнах уже пишалися великі, чудові міста. В тих містах височіли царські та імператорські палаци, слалися широкі вулиці, вузенькі вулички й покручені завулки, стояли розкішні храми з золотими й мармуровими статуями богів, вирували квітчасті базари, де торгували товарами з усього білого світу, розлягались просторі й гарні майдани, куди люди сходилися обміркувати новини чи послухати промови.

Та насамперед, у тих містах були театри.

Вони скидались на нинішній цирк, тільки що будували їх із самого каменю. Лави для глядачів здіймалися східцями одна над одною, утворюючи ніби велетенську лійку. Згори деякі з цих споруд здавалися зовсім круглими, другі - овальними, а треті розкидалися розгонистим півколом. Називалися вони амфітеатрами.

Були амфітеатри величезні, як футбольний стадіон, а були й менші - усього на дві-три сотні глядачів. Декотрі були пишні, оздоблені колонами й статуями, а інші - прості й неоздоблені. Дахів амфітеатри не мали. Вистави грали просто неба. Отож у багатих амфітеатрах угорі над лавами напинали злототкані килими, щоб заслонити глядачів від пекучого сонця або раптової зливи. У простих театрах задля цього правили очеретяні або солом'яні мати. Одне слово, театри були не всі однакові. Та відвідували їх усі, бо всі палко любили дивитись і слухати вистави.

І коли люди серцем проживали ті зворушливі чи кумедні події, які відбувалися на сцені, їм здавалось, наче те вдаване життя якимось дивовижним чином виходить правдивіше, ніж їхнє власне, повсякденне. І вони любили проживати цю інакшу дійсність.

Тисячоліття проминули відтоді. Великі стародавні міста занепали, храми й палаци завалилися. Вітер і дощ, холод і спека вигладили й повидовбували камінь, і від великих театрів залишилися самі руїни." У поруйнованих стінах тепер лиш цикади ведуть свою монотонну пісню, неначе то земля так дихає вві сні.

Та декотрі з великих стародавніх міст залишились великими й сьогодні. Звісно, життя в них стало інакше. Люди їздять автомобілями й трамваями, мають телефон і електричне світло. Але де-де серед новітніх будівель ще натрапиш на дві-три колони, браму, рештки прадавнього муру чи й на амфітеатр давноминулих днів.

В одному з таких міст і сталась оця історія.

На південній околиці того міста, там, де вже починається поле, а будинки й халупчини стають дедалі вбогіші, лежать, сховавшись у пінієвому ліску, руїни невеличкого амфітеатру. Він і за давнини був не з розкішних - цей, сказати б, театр для вбогих. А в наші дні, себто за тих часів, коли почалась оця історія з Момо, про ті руїни майже геть забули. Знали про них ще хіба кілька вчених знавців старовини, та й ті до них збайдужіли, бо там уже не було чого вивчати. Не були руїни і якоюсь дивницею, щоб змагатися з іншими дивовижами, які трапляються у великому місті. Отож туди забивалися вряди-годи хіба що двоє-троє туристів, видирались догори зарослими травою кам'яними лавами для глядачів, голосно розмовляли, клацали фотоапаратами, роблячи на спомин знімки, та й ішли собі геть. Тоді в кам'яну лійку поверталася тиша і цикади заводили нову строфу нескінченної своєї пісні - строфу, що нічим не різнилася від старої. Власне, тільки люди, що там поблизу жили, добре знали цю химерну округлу споруду. Там паслися їхні кози, діти грали в м'яча на її круглому дні, а інколи вечорами там зустрічалися закохані пари.

Але одного дня люди загомоніли, що віднедавна хтось у руїнах живе. Казали - дитина, мале дівча. А проте напевно твердити було не можна, бо те дитя мало на собі не зовсім звичну одіж. А звати її Момо чи якось так.

І справді, на вигляд Момо здавалась трохи чудною і людей, які понад усе цінують чистоту й ошатність, мабуть-таки, могла трохи налякати. Вона була маленька й худенька, через те ніхто нізащо не вгадав би, чи їй тільки вісім, а чи всі дванадцять років.