Міхаель Енде - Момо

Вона мала буйні, смолянисто-чорні кучері, до яких, видно, зроду не торкались гребінець і ножиці. Мала величезні, прегарні й так само смолянисто-чорні очі і ноги тієї ж таки барви,- бо здебільшого бігала боса. Лише взимку подеколи взувалася в черевики, та вони були неоднакові, розпаровані, ще й до того великі на неї. Адже з майна вона тільки й мала собі те, що десь знайшла або що їй подарували люди. Спідничина в неї була пошита з різнобарвних клаптів і сягала аж по кісточки. Зверху вона надягала стару, занадто на неї велику чоловічу куртку, рукава якої звичайно закасувала. Підрізувати їх Момо не хотіла, бо завбачливо думала про те, що вона ж ростиме. А хто його знає, чи трапиться їй ще коли отака добряча куртка зі стількома кишенями.

Під зарослою бур'яном сценою театру було кілька на півзавалених кімнатчин, куди можна було залазити крізь дірку в стіні. Тут Момо влаштувала собі житло.

Якось опівдні до дівчинки прийшло кілька жінок і чоловіків - з тих, що неподалік жили,- надумавши її про дещо розпитати. Момо стояла перед ними й злякано на них дивилася: вона боялась, що ці люди її звідси проженуть.

Та невдовзі помітила, що вони до неї прихильні. Вони й самі були вбогі і знали життя.

- Так,- мовив один чоловік,- отже, тобі тут до вподоби?

- Авжеж,- відказала Момо.

- І тобі хотілось би тут залишитися?

- Так, дуже.

- Хіба ж тебе ніхто ніде не чекає?

- Ні.

- Я хочу сказати - хіба тобі не треба додому?

- Моя домівка тут,- швиденько запевнила Момо.

- А звідки ж ти тут узялась, дитино?

Момо непевно махнула рукою, показавши кудись у далечінь.

- А хто ж твої батько та мати? - все допитувався чоловік.

Дівчинка безпорадно глянула на нього й на решту людей і легенько знизала плечима. Всі перезирнулися й зітхнули.

- Ти не бійся,- казав далі той чоловік,- ми не прийшли тебе проганяти. Ми хочемо тобі допомогти.

Момо кивнула головою мовчки, не дуже впевнено.

- Ти кажеш, що звешся Момо, так-бо?

- Так.

- Це гарне ймення, але я його ніколи досі не чув. Хто тебе так назвав?

- Я сама,- відповіла Момо.

- Ти сама себе так назвала?

- Авжеж.

- Коли ж ти народилася?.

Момо трохи подумала г нарешті сказала:

- Наскільки пам'ятаю, я була на світі весь час.

- Невже в тебе немає ні тітки, ні дядька, ні бабуні - геть нікогісінько, до кого б ти могла піти?

Якусь хвильку дівчинка мовчала і тільки дивилася на того, хто питав. Тоді прошепотіла:

- Моя домівка тут.

- Так,- мовив чоловік,- але ж ти дитина, скільки тобі насправді років?

- Сто,- нерішуче відповіла Момо. Люди засміялись, певні, що це жарт.

- Ні, справді, скільки тобі років?

- Сто два,- промовила Момо ще нерішучіше.

Люди аж по хвилині зрозуміли, що дівчинка знає лише кілька чисел, які десь почула, та не уявляє їхнього значення, бо ніхто не вчив її лічити.

- Слухай,- сказав той-таки чоловік, порадившись про щось із іншими. - Чи не краще, якби ми розповіли поліції, що ти тут? Ти б тоді пішла жити до притулку, мала б що їсти й де спати, і тебе б навчили рахувати, читати й писати і багато чого ще.

Момо злякано подивилася на нього.

- Ні,- пролебеділа вона,- я туди не хочу. Я вже там була. І ще діти там були. Там на вікнах грати. І щодня нас били. За нізащо. То я вночі перелізла через мур і втекла звідти. Я туди не хочу.

- Це я можу зрозуміти,- сказав якийсь старий чоловік, кивнувши головою.

Інші теж могли це зрозуміти, бо й вони закивали головами.

- Ну гаразд,- мовила одна жінка. - Але ж ти ще маленька. Хтось та має піклуватися про тебе.

- Я сама,- відповіла Момо з полегкістю.

- Хіба ти зумієш? - допитувалася жінка. Момо помовчала, а тоді тихенько сказала:

- Мені багато не треба.

Люди знов перезирнулися, зітхнули й закивали головами.

- Знаєш що, Момо,- озвався той чоловік, що починав розмову. - А може б, ти пішла до кого з нас? Правда, в нас самих тіснувато, а в багатьох ще й купа дітей, що хочуть їсти. Та, як подумати,- на одне більше чи на одне менше - хіба не однаково? Як ти гадаєш?

- Дякую,- сказала Момо і вперше всміхнулася. - Дуже вам дякую! А можна мені й далі жити тут?

Люди довго радилися так і сяк і врешті згодилися з дівчинкою, розміркувавши, що тут їй житиметься не гірше, ніж би в кого з них, а дбатимуть вони про неї гуртом, для гурту воно буде й легше, ніж би для когось одного.

Вони зараз-таки й перейшли від балачок до діла - заходились лагодити напівзруйновану кам'яну кімнатку, де оселилась Момо, і влаштовувати в ній усе якомога краще. Один з них, муляр, навіть поставив їй невеличку грубку з каменю. Ще й іржаву трубу роздобули для неї. Дід-столяр розбив кілька ящиків і змайстрував з тих дощечок столик і два стільці. А жінки принесли стареньке залізне ліжко, оздоблене дротяними закрутками, матрац і дві ковдри. З кам'яної діри під сценою зруйнованого театру вийшла затишна кімнатка. Ще й наостанку муляр, що мав хист художника, намалював на стіні гарний букет квітів. Навіть раму й гвіздок, на якому картина висить, змалював.

Читать дальше