Міхаель Енде - Момо

А тоді прийшли діти тих людей і принесли, що мали, з їжі: хто - шматочок сиру, хто - пиріжок, а хто - трохи фруктів. А що дітей було багато, то надвечір назбиралося стільки наїдків, що всі гуртом справили в амфітеатрі справжнє невеличке свято - входини Момо. І так весело бенкетували, як уміють лише вбогі люди.

Отак почалася дружба між маленькою Момо та людьми з прилеглих околиць.

Відтоді малій Момо велося добре, принаймні на її думку. Попоїсти в неї тепер завжди було що, коли більше, коли менше - як трапиться, скільки дадуть люди. Мала вона дах над головою, мала ліжко і могла, як було холодно, розпалити в грубці. А найголовніше - у неї тепер було багато добрих друзів.

Хтось подумав би, що Момо просто пощастило - зустрілися такі гарні люди. Вона й сама точнісінько так гадала. Та невдовзі люди зрозуміли, що і їм з нею неабияк поталанило. Момо стала потрібна їм, і вони чудувались, як могли обходитись без неї досі. І що довше ця маленька дівчинка мешкала поруч, то необхідніша для них ставала; така необхідна, аж вони почали боятися, щоб вона часом якогось дня знов не пішла собі від них.

Тож до Момо дуже часто приходили гості. Майже завжди біля неї хтось сидів і гаряче щось їй розказував. Хто не міг прийти сам, той посилав по неї. А тому, хто ще не збагнув, яка вона, усі казали:

- Піди до Момо!

Ці слова помалу-малу стали для жителів прилеглих околиць наче приказка абощо. Так, як ото кажуть: «На все добре!», чи «Смачного вам!», чи «Та бог його знає!», так самісінько тепер повторювали раз у раз:

- Піди до Момо!

Але ж чому? Може, Момо була така нечувано розумна, що для кожного мала добру пораду?

Чи то завжди знаходила саме такі слова, які людей утішали? А чи виносила мудрі й справедливі присуди?

Ні, всього цього Момо не вміла, так само як і кожна дитина.

То, може, вона вміла робити щось інше, що звеселяло людей? Може, вона, скажімо, чудово співала? Чи, там, грала на якомусь інструменті? Або, може, була - вона ж мешкала однаково що в цирку! - неабиякою танцюристкою чи акробаткою?

Ні, не була.

То, може, вона вміла чаклувати? Може, знала якісь чарівні слова, щоб проганяти всі злидні й турботи? А чи вміла вгадувати людську долю?

Ні, зовсім ні.

Як ніхто інший, Момо вміла тільки одне - слухати.

Та що ж тут незвичайного, можливо, скаже хто з читачів: слухати вміє кожен.

Якби ж то!

По-справжньому слухати іншого вміє небагато хто.

Момо це вміла.

Вона вміла слухати так, що й нерозумним людям раптом набігали добрі думки. І не тому, що вона їм щось казала або питала щось таке, що їх на ті думки наводило,- ні, вона просто мовчки слухала - слухала якнайпильніше і якнайщиріше, з найбільшою увагою і співчуттям. Та ще й дивилася на ту людину великими чорними очима, і всяк почував, що в нього несподівано з'являються мудрі думки, яких він досі в себе не знаходив.

Вона слухала так, що безпорадним або нерішучим людям ураз ставало ясно, чого їм бракує. Боязкі почували себе вільними й сміливими. А нещасливі й пригнічені робилися впевненіші й веселіші. І коли хтось гадав, що його життя нікчемне і нікому не потрібне і що сам він - марна порошина на шляху, що його так само легко замінити, як розбитий горщик - коли він приходив і переказував отакі свої думки малій Момо, то, ще й не доказавши до кінця, якимось дивним чином розумів, що він глибоко помилявся, що насправді він, отакий, як є, серед людей єдиний і через те потрібний у світі.

Отак уміла слухати Момо!

Якось до неї в амфітеатр прийшло двоє чоловіків, що на смерть посварилися і не хотіли більше один з одним розмовляти, дарма що були сусіди.

Люди порадили їм піти до Момо, бо не подоба сусідам жити ворогами. Обидва спершу не хотіли, та врешті-таки згодилися.

І ось тепер вони сиділи в амфітеатрі мовчазні й ненависні один до одного, кожен відсунувшись аж на краєчок кам'яної лави, і похмуро дивилися в землю.

Один був муляр, той, що вимурував у «господі» Момо грубку і намалював прегарні квіти. Він звався Нікола і був дужий чолов'яга з чорними закрученими вусами. Другого звали Ніно. Цей був худорлявий і здавався завжди втомленим. Він орендував невеличку пивницю на околиці міста, де здебільшого сиділо двоє-троє літніх чоловіків, випиваючи за цілісінький вечір однісіньку скляночку вина й згадуючи минуле. Ніно і його огрядна жінка також були друзі Момо й не раз приносили їй попоїсти чогось смачненького.