Міхаель Енде - Момо

- Бо в нас щодо тебе інші плани,- заявив Сірий і пустив кружальце диму, що змією обвилося круг шиї Момо і тануло поволі-поволі.

Поряд проходили люди, та всі вони дуже квапилися. Момо показувала пальцем на Сірого пана, силкуючись гукнути на допомогу, та не могла вимовити й звука.

- Облиш це! - сказав Сірий пан і засміявся безрадісним, попелясто-сірим сміхом. - Невже ти нас ще й досі так мало знаєш? Невже ти й досі не уявляєш, які ми могутні? Ми забрали в тебе всіх твоїх друзів. Ніхто вже тобі, не допоможе! Ми й з тобою можемо зробити, що схочемо. Та ми тебе жаліємо, ти ж бачиш.

- Чому?- насилу вимовила Момо.

- Бо ми б хотіли, щоб ти нам зробила одну невелику послугу,- відповів Сірий пан. - Як будеш розважлива, то багато виграєш на цьому для себе й для своїх друзів. Хочеш ти цього?

- Так,- прошепотіла Момо.

Сірий пан розтяг тонкі губи в усмішці.

- Тоді зустріньмося опівночі й поговорімо.

Дівчина мовчки кивнула головою. Та Сірого пана вже не було. Тільки дим з його сигари ще висів у повітрі. Де вона з ним зустрінеться, він не сказав.

Момо боялась повертатися до старого амфітеатру. Певно ж, Сірий пан, що призначив їй зустріч опівночі, прийде саме туди.

На думку про те, що вона буде там на самоті з ним, її огортав жах.

Ні, вона взагалі більше не хоче з ним стрічатися, ні там, ані деінде. Хоч що він запропонує, на ділі з того не жди добра ні для себе, ні для своїх друзів,- тепер це їй було як білий день ясно.

Але де ж їй від нього сховатись?

Найбезпечніше, здавалось їй, забитися в людську юрму. Хоча вона вже й бачила, що ніхто не зважав на неї й на Сірого пана, але якщо він справді щось їй заподіє й вона закричить: «Рятуйте!», то, мабуть би, все ж таки це привернуло увагу людей і вони б її врятували. Крім того, казала вона собі, в тісному натовпі її важче буде знайти.

Цілий день, до пізньої ночі Момо снувала в юрмі перехожих, на найлюдніших вулицях і майданах, аж поки,- наче посувалася по великому колу,- нарешті знов прийшла туди, звідкіля вирушила. Вона обійшла те коло ще і ще раз, просто здавшись на волю вічно квапливого людського потоку.

Та коли вона попоходила отак цілий день, у неї зболіли ноги. Було пізно, хтозна-як пізно, а Момо, напівсонна, все йшла вулицями - далі, далі, далі…

«Хоч одну мить спочину,- подумала вона нарешті,- одненьку мить, я тоді буду уважніше дивитися…»

Край дороги стояв невеличкий триколісний ваговозик, навантажений усілякими лантухами й пакунками. Момо вилізла на нього й притулилась до лантуха, де було щось м'яке. Вона підібгала потомлені ноги й натягла на них куртку. Ох, як же й добре! Момо зітхнула з полегкістю, скулилася коло лантуха й від утоми сама незчулась, як заснула.

Непевні сни наринули на неї. Вона побачила старого Беппо, який, тримаючи в руках мітлу, мов жердину, для рівноваги, переходив по канату чорну безодню.

«Де ж другий край?- раз у раз гукав він,- Я не бачу другого краю!»

І справді, той канат здавався безкраїм, кінці його гу«бились десь далеко в темряві.

Момо так хотіла допомогти Беппо, та він її навіть не бачив. Він був далеко, так невимовно далеко, так високо.

Потім їй приснився Джіджі. Він тяг з рота нескінченну паперову стрічку. Він тяг і тяг, а стрічка все не кінчалася й не уривалась. Джіджі вже стояв на цілій горі паперової стрічки. І Момо здавалося, що він благально дивиться на неї, що він уже ось-ось задихнеться, як вона йому не допоможе.

Вона хотіла побігти до нього, та ноги заплутались у паперовій стрічці. І що дужче вона борсалась, то більше заплутувалась.

Потім їй приснились діти. Вони всі були пласкі, мов гральні карти. І на кожній карті був правильний візерунок із дірочок. Карти перетасувалися, тоді знову вишикувались рядочком, і на них з'явились нові дірочки. Діти-карти безгучно плакали, та ось їх знов перетасували, і вони, затріщавши й затрахкотівши, попадали одна на одну.

- Стійте! Припиніть!- хотіла крикнути Момо, та тріскотнява й трахкотіння заглушили її кволий голос. Вони все дужчали й дужчали, аж поки вона нарешті прокинулася.

У першу мить дівчинка не зрозуміла, де це вона. Довкола було темно. Та перегодом вона згадала, як вилізла на ваговозик. Тепер він їхав, і ото його мотор так трахкотів.

Момо втерла щоки, ще мокрі від сліз. Де ж це вона?

Ваговозик, мабуть, їхав уже довгенько, бо ця частина міста була дівчинці незнайома; усе тут неначе вимерло цієї пізньої ночі. Вулиці були безлюдні, високі будинки зовсім не освітлені.