Міхаель Енде - Момо

Кілька разів Момо бігала до вілли Джіджі і довго чекала там під брамою. Вона сподівалася ще раз його побачити. Тепер дівчинка ладна була прийняти всі його умови. Вона хотіла залишитись біля нього, слухати його і говорити з ним, байдуже, чи буде їй з ним так, як колись. Але брама більш не відчинялася.

Минуло всього кілька місяців - та для Момо час ніколи не тягся так повільно, ніколи зроду. Бо час насправді вимірюється не за годинником чи календарем.

Про самотність, яку переживала Момо, неможливо розповісти словами. Досить сказати хіба тільки те, що якби Момо знала дорогу до Майстра Гори,- а вона дедалі частіше намагалася її знайти,- то вона пішла б до нього й попросила не наділяти їй більше часу або дозволити назавжди залишитися в Будинкові Ніденці.

Та без Кассіопеї вона так і не знаходила дороги. А Кассіопея все не з'являлася. Може, вона вже давно повернулася до Майстра Гори. Або десь заблудилася в світі. Так чи інак, а вона не приходила…

Натомість сталося щось зовсім інше.

Якогось дня Момо зустріла в місті трьох дітей, що колись учащали до неї. То були Паоло, Франко й дівчинка Марія, яка завжди приносила з собою маленьку сестричку Деде. Всі троє були якісь зовсім інакші, вбрані в сіру форму, і обличчя їхні здавалися дивно закам'янілими, аж наче неживими. Момо привіталась до них, сяючи від щастя, та вони ледве всміхнулися.

- Я вас так шукала! - сказала вона, аж завмираючи від радості. - Ходімо до мене!

Всі троє перезирнулися, тоді похитали головами.

- Ну, то, може, завтра? - просила Момо. - Чи післязавтра?

Ті знов похитали головами.

- Ох, та приходьте ж бо!- просила Момо. - Ви ж колись так часто ходили!

- То ж колись! - відповів Паоло. - А тепер усе не так. Нам більше не дозволяють гайнувати часу.

- Ми ж ніколи й не гайнували,- сказала Момо.

- Еге ж, нам гарно було,- промовила Марія. - Та тепер про це нічого й говорити.

Всі троє заквапилися далі. Момо побігла поряд.

- Куди ж ви оце йдете?- допитувалася вона.

- На урок,- відповів Франко. - Ми вчимось гратися.

- У віщо?- спитала Момо.

- Сьогодні ми гратимемося в перфокарти,- пояснив Паоло. - Це дуже корисна гра,- але мусиш пантрувати, як чорт.

- А як ви граєтесь?

- Кожне з нас удає перфокарту. Кожна карта має багато даних: зріст, вік, вагу й так далі. Але, звичайно, це не справжній твій зріст, вік і все інше, бо тоді було б занадто просто. А то ще ми буваємо великими числами, наприклад, МУ Ікс дріб сімсот шістдесят три дріб Ігрек. Нас перетасовують і ставлять у картотеку. А тоді хтось із нас повинен знайти якусь карту. Він ставить запитання, так, щоб усі інші карти поступово відпадали й наприкінці лишилася тільки ця. Хто найшвидше це зробить - той виграв.

- І це цікаво?- з сумнівом спитала Момо.

- Не в тому річ,- сполохано мовила Марія. - Так казати не можна.

- То в чому ж тоді річ?- допитувалася Момо.

- У тому,- відповів Паоло,- що є користь для майбутнього.

Вони саме підійшли до брами перед великою сірою будівлею. «Дитяче депо» - повідомляла вивіска над входом.

- Я б вам стільки розповіла,- сказала Момо.

- Може, ми ще колись побачимося, - сумно відповіла Марія.

Довкола було багато дітей, усі вони проходили в браму. І всі були точнісінько такі, як ці троє давніх друзів Момо.

- У тебе було куди краще,- раптом сказав Франко. - Там ми завжди стільки придумували самі. А тут кажуть, що так нічого не навчишся.

- То чи не могли б ви просто втекти звідси?

Всі троє похитали головами й озирнулись - чи ніхто не чув.

- Я був спробував разів два чи три, це ще спочатку,- прошепотів Франко. - Та тільки дарма. Вони однаково спіймають.

- Так казати не можна,- озвалась Марія. - Тут про нас усе ж таки піклуються.

Усі замовкли й утупилися очима просто перед собою. Тоді Момо зібралась на силі й запитала:

- А ви б не взяли мене з собою? Я тепер така самотня.

Але тієї миті сталося щось дивне: ніхто з дітей ще й слова не встиг вимовити, як усіх їх, ніби велетенським магнітом, затягло в будинок. Брама з гуркотом зачинилася.

Момо тільки злякано дивилася на все те. І все ж таки трохи згодом вона підійшла до брами, щоб подзвонити чи постукати. Вона хотіла ще раз попросити, щоб їй дозволили гратися з усіма дітьми, байдуже в які ігри. Та ледве вона підступила до брами, як похолола з страху. Поміж нею й брамою стояв Сірий пан.

- Марна річ!- мовив він, усміхаючись тонкими губами, в яких стриміла - сигара. - Навіть не намагайся! Не в наших інтересах пустити тебе туди!

- Чому? - запитала Момо. Вона відчула, як у ній хвилею здіймається крижаний холод.