Міхаель Енде - Момо

- Тепер ти бачиш - ось до чого я дожився! - Він коротко, гірко засміявся. - Вороття назад мені немає, навіть якби я того хотів. Моє минулося. «Джіджі завжди буде Джіджі». Ти ще пам'ятаєш це? Але Джіджі - це вже не Джіджі. Я скажу тобі, Момо,- найнебезпечніше в житті - це мрії, що здійснюються. Принаймні, так, як вони здійснились для мене. Мені вже більш немає про що мріяти. І я вже цього не навчусь у вас. Я ситий по зав'язку.

Він понуро втупився в шибу автомобіля.

- Єдине, що я міг би ще зробити - це припнути язика, нічого не розповідати, замовкнути, може, на все життя, поки мене забудуть, чи, принаймні, поки знов стану нікому не відомим, вбогим бідолахою. Та бути вбогим і не мати мрії - ні, Момо, це пекло! Нехай я краще вже лишуся там, де я тепер. Воно, правда, й це пекло, та принаймні, комфортабельне… Ах, що я тут розбалакую. Усього цього ти, звісно, не розумієш…

Момо тільки дивилася на нього. Вона, передусім, розуміла, що він недужий, смертельно недужий. Вона здогадувалася, що й тут доклали рук Сірі пани. І не знала, як допомогти, тим більш, що він же сам цього не хоче.

- Але я все тільки про себе та й про себе,- сказав Джіджі. - Розкажи, як увесь цей час жилося тобі, Момо.

Тієї миті машина спинилася перед аеропортом. Всі вилізли й поспішили до вокзалу. Тут на Джіджі вже чекали стюардеси в формі. Кілька газетних репортерів заклацали фотоапаратами, засипаючи Джіджі запитаннями. Та стюардеси заквапили його, бо літак відлітав за лічені хвилини.

Джіджі нахилився до Момо й подивився на неї. І враз в очах у нього заблищали сльози.

- Слухай, Момо,- сказав він тихо, так, що ніхто не чув,- залишайся зі мною! Я візьму тебе в цю подорож і всюди братиму з собою! Ти житимеш у моєму чудовому будинку і вбиратимешся в оксамити й шовки, як справжня маленька принцеса. Аби ти тільки була поруч і слухала мене. Може, тоді мені спадуть на думку справжні історії, такі, як колись, пам'ятаєш? Скажи тільки «так», Момо, і все знову буде гаразд. Допоможи мені, прошу!

Момо дуже б хотіла йому допомогти! У неї аж серце заболіло. Проте вона почувала: це неправда, він не стане вже колишнім Джіджі, і йому нічого не зарадить, якщо вона стане не колишньою Момо. її очі теж набігли слізьми. Вона похитала головою.

І Джіджі зрозумів. Він сумно кивнув головою, і дами, яким він сам за це платив, потягли його геть. Він ще помахав їй здалеку, Момо помахала йому - і він зник з очей.

За всю зустріч із Джіджі Момо не пощастило й слова промовити. А вона ж стільки мала йому розповісти! І їй здалося, що, знайшовши Джіджі, вона водночас назавжди його втратила.

Вона поволі повернулася і рушила до виходу з аеровокзалу. І раптом її пронизав страх: адже вона й Кассіопею втратила!

- То куди?- спитав шофер, коли Момо знову сіла в довгий, елегантний автомобіль Джіджі.

Дівчинка розгублено дивилася просто перед собою. Що йому сказати? Куди їй, власне, треба? їй треба шукати Кассіопею. Але де? Де й коли вона її загубила? Під час усієї подорожі з Джіджі її в машині не було, це Момо знала напевно. Виходить, перед будинком Джіджі! Аж тепер їй згадалися слова на панцері в черепахи: «ПРОЩАВАЙ!» і «Я ЙДУ ТЕБЕ ШУКАТИ!» Звісно, Кассіопея заздалегідь знала, що вони ось-ось загубляться одна від одної. І тепер вона десь шукає Момо. Але де шукати Кассіопею?

- Ну, то надумалася вже?- сказав шофер і затарабанив пальцями по кермі. - Не тільки в мене роботи, що возити тебе на прогулянку.

- До дому Джіджі, будь ласка,- відповіла Момо. Шофер трохи спантелично глянув на неї.

- Я гадаю, що треба відвезти тебе до твоєї домівки. Чи ти тепер житимеш у нас?

- Ні,- сказала Момо,- я щось загубила там на вулиці й хочу знайти.

Шоферові це було з руки, він однаково туди їхав. Коли вони під'їхали до вілли Джіджі, Момо вилізла з машини й заходилася пильно скрізь шукати. машини.

- Черепаху Майстра Гори,- відповіла Момо. - Вона зветься Кассіопея і вміє заглядати на півгодини вперед. У неї на панцері проступають літери. Мені неодмінно треба її знайти. Допоможіть мені, будь ласка!

- Я не маю часу на дурні жарти!- пробурчав шофер і в'їхав у браму, яка, пропустивши машину, зачинилась.

Момо все шукала. Вона обдивилася всю вулицю, але Кассіопеї ніде не знайшла.

«Може,- подумала Момо,- вона вже пішла додому, до амфітеатру?»

І дівчинка й собі поволі подалася тією дорогою, якою дісталася сюди. Вона зазирала в кожну шпарину під мурами, у кожну канаву. І знай кликала черепаху на ім'я. Та все дарма.