Міхаель Енде - Момо

- Ні, дитино,- відповів Майстер Гора,- цього я ніколи не зроблю. Час колись почався і колись скінчиться, але аж тоді, коли вже буде більше не потрібен людям. Від мене Сірим панам не перепаде ані найменшої цятиночки часу.

- Але ж вони кажуть,- вела своєї Момо,- що присилують тебе до цього.

- Перше ніж говорити про це далі,- поважно сказав він - я хочу, щоб ти поглянула на них власними очима.

Він здійняв і простяг Момо свої невеличкі золоті окуляри.

Вона надягла їх.

Спочатку вона побачила тільки вихор барв і форм, від яких у неї запаморочилось у голові, як і тоді, першого разу. Та тепер це враз минулося. За малу хвилинку очі її вже наладналися на всевидющість.

І вона побачила вороже військо!

Плече в плече стояла неозора лава Сірих панів. Вони вишикувались не лише біля Вулички Ніколиці, а й далі, аж ген далі - велетенським колом, що тяглося через увесь цей квартал міста з сніжно-білими будинками і мало за центр Будинок Ніденець. У тому колі не було ніде й щілиночки.

Та трохи згодом дівчинка вгледіла й ще дещо - воно вразило її. Спочатку вона подумала, що, може, то скельця Всевидющих окулярів запітніли або що вона ще не зовсім наладналася на окуляри Майстра Гори, бо обриси Сірих панів дивно розпливалися, ніби засновувались химерним туманом. Та невдовзі вона збагнула, що не окуляри і не її очі тут причина, а що той туман, той дим справді здіймався там, на вулиці. Подекуди він був уже густий і непрозорий, подекуди ж тільки ледь-ледь курився.

Сірі пани стояли непорушно. Кожен був, як завжди, у цупкому круглому капелюсі, з портфелем у руці й з манісінькою сірою сигарою в роті. Та дим від сигар не танув, як він тане в звичайному повітрі. Тут, де ані повійнув бодай найменший вітрець, у цьому скляному повітрі, дим пасмами снувався всюди, засновував вулиці, здіймався догори, п'явся понад фасадами сніжно-білих будинків і зависав на них довгими запиналами, простягався від карниза до карниза. Він клубочився огидними синювуто-зеленими хмарами, що поволі, але неухильно лізли одна на одну, бралися все вище й вище, обводячи Будинок Ніденець муром, що нестримно ріс.

. Момо бачила й те, що Сірих панів усе прибуває, все нові й нові заступають місце тих, котрі вже стояли в лаві. Але навіщо все це робиться? Що надумали часокради? Вона зняла окуляри й запитливо подивилася на Майстра Гору.

- Ти все роздивилася? - запитав він. - Тоді, будь ласка, дай мені окуляри. Ти спитала, чи можуть вони мене присилувати? - повів Майстер Гора далі, надягнувши окуляри. - Мене вони не дістануть, як ти вже й сама знаєш. Та вони можуть завдати людям шкоди, страшнішої, ніж усе те, чого вони накоїли досі. Оцим вони й хочуть мене залякати.

- Щось іще страшніше? - злякано спитала Момо. Майстер Гора кивнув головою.

- Я наділяю кожній людині її час. Проти цього Сірі пани нічого не вдіють. І затримати цього часу вони також не можуть. Але вони можуть його отруїти.

- Отруїти час? - приголомшено вимовила Момо.

- Димом своїх сигар,- пояснив Майстер Гора. - Чи ти бачила хоч раз когось із них без їхньої манісінької сірої сигари? Ні, бо без сигар вони не можуть існувати.

- Що ж то за сигари? - допитувалась Момо.

- Пам'ятаєш Квіти-Години? - сказав Майстер Гора. - Я тоді казав тобі, що в кожній людині є отаке золоте святилище часу, бо кожна людина має серце. Якщо тільки люди впустять туди Сірих панів, ті загарбають якомога більше Квітів-Годин. Але Квіти-Години, вирвані з людського серця, не можуть умерти,- бо насправді вони неминущі. Проте й жити вони тоді не живуть, бо відірвані від свого справжнього господаря. Всіма ниточками свого єства вони тягнуться до тієї людини, якій по праву належать.

Момо слухала затаївши дух.

- Ти повинна знати, Момо, що й зло має свою таємницю. Я не знаю, де Сірі пани переховують накрадені Квіти-Години. Мені відомо тільки, що вони заморожують їх своїм холодом, аж поки квіти стануть тверді, немов скляні келихи. І це не дає їм повернутися назад. Десь глибоко під землею мають бути велетенські сховища, в яких лежить увесь заморожений час.

Щоки Момо палали від обурення.

- З оцих запасів Сірі пани й живляться. Вони обривають пелюстки з Квітів-Годин, сушать до сірого й цупкого і крутять собі з них манісінькі сигари. Але до самісінької цієї хвилини в сухих пелюстках ще жевріють рештки життя. Та всякий живий час для Сірих панів непридатний. Тому вони запалюють свої сигари й курять їх: бо аж у цьому димі час таки справді вмирає. Оцим-то мертвим часом вони й живуть.