Міхаель Енде - Момо

О леле, це ж правда! Момо опам'яталася. Вона перебігла залу, шаснула в малі дверцята, побігла довгим коридором, вискочила у великі двері, забігла за ріг - і сахнулася назад. Серце її почало шалено битись. Часокради зовсім не розбіглися! Навпаки, вони йшли через Вуличку Ніколицю, в якій уже не було потоку часунавспак. Ішли до Будинку Ніденця. Такого вона не сподівалася!

Момо кинулася назад у велику залу і, не випускаючи з рук Кассіопеї, сховалася за великим годинником.

- Оце-то початок,- пробурмотіла вона.

Потім почула в коридорі ходу Сірих панів. Один по одному вони лізли в малі дверечка, поки цілий гурт не опинився в залі. Аж тепер вони стали роззиратися довкола.

- Вражає! - сказав один із них. - Отже, це тепер наша нова домівка.

- Дівча Момо відчинило нам усі двері,- мовив другий попелясто-сірий голос. - Я сам бачив. Розумна дитина! Цікавий я знати, як вона схилила на свій бік старого.

А третій такий самий сірий голос озвався:

- Я гадаю, що Так Званий сам здався. Часовтяг більше не діє у Вуличці Ніколиці, а це означає, що він сам його вимкнув. Отже, він зрозумів, що мусить нам скоритись. Зараз ми з ним упораємося. Де ж це він дівся?

Сірі пани нишпорили скрізь очима, коли враз почувся ще більш попелясто-сірий голос:

- Тут щось не так, Панове! Годинники! Ви тільки погляньте на годинники! Вони всі стоять! Навіть ось оцей пісковий!

- Це він їх зупинив,- нерішуче промовив інший.

- Пісковий годинник не можна спинити! - вигукнув перший. - А проте погляньте, мої панове,- падучий пісок зупинився! А годинника не зрушиш з місця! Що це означає?

Він ще говорив, коли в коридорі почулася хода і в малі дверечка просунувся ще один Сірий пан. Він махав руками й вигукував:

- Щойно надійшло повідомлення наших агентів з міста, їхні машини стоять. Усе стоїть. Світ завмер. Неможливо більше в жодної людини вирвати ані цятиночки часу! Будь-яке постачання припинено! Часу на світі більш не існує! Гора вимкнув час!

Якусь мить стояла мертва тиша. Потім хтось спитав:

- Що ви кажете? Припинилося наше постачання? А що ж буде з нами, як ми скуримо свої сигари?

- Ви й самі знаєте, що з нами буде! - крикнув інший. - Це ж страхітлива катастрофа, панове!

І враз загукали всі, перекрикуючи один одного:

- Гора надумав нас знищити! - Негайно знімаймо облогу! - Треба спробувати добратися до сховищ! - Без машин? Ми не добіжимо! - Моєї сигари стане ще на двадцять сім хвилин!-А моєї на сорок вісім! - То дайте її сюди!- Ви збожеволіли!- Рятуйся, хто може!

Усі метнулися до малих дверечок і стали разом лізти в них. Момо зі свого сховку бачила, як вони в паніці відштовхували один одного, стусали і тягли, як зчинялася дедалі більша колотнеча. Кожен пхався надвір поперед сусіда, борючись за своє сіре життя. Вони збивали один одному з голови капелюхи, вони борюкались один з одним і виривали один у одного сірі сигари. І кожен, у кого її вирвали, враз ставав зовсім безсилим. Він стояв, розставивши руки, скривившись зі страху, і робився дедалі прозорішим, аж поки зовсім розпливався. Нічого не лишалось, навіть капелюха. Кінець кінцем у залі зосталося, всього троє Сірих панів, оцим-то й пощастило прослизнути поодинці в малі дверечка й утекти.

Момо з черепахою під пахвою, з Квіткою-Годиною в руці побігла за ними. Тепер їй нізащо не можна було губити їх з очей.

Вибігши за високі ворота, вона вгледіла, що часокради вже добігли на край Вулички Ніколиці. Там у хмарах диму стояли купками інші Сірі пани, що, збуджено вимахуючи руками, щось доводили один одному. Угледівши тих, що бігли від Будинку Ніденця, вони й собі кинулися бігти, до них приєднались інші - і за хвилину вся їхня орда стрімголов тікала назад. Нескінченний потік Сірих панів гнався в бік міста через незвичайну місцину з сніжно-білими будинками і врізнобіч простеленими тінями. Звичайно, відколи в світі не стало часу, зникло й тутешнє таємниче перетворення швидкого темпу на повільний. Потік Сірих панів пробіг повз велетенський пам'ятник-яйце далі, туди, де вже починалися квартали звичайних будинків - тих сірих, занедбаних будинків-казарм, де мешкали люди, що жили на самому краї часу. Але й тут усе завмерло.

На чималій відстані від утікачів за ними бігла Момо. Так почалася гонитва через усе велике місто, гонитва, коли незліченна рать Сірих панів тікала, а маленька дівчинка з квіткою в руці й черепахою під пахвою - їх переслідувала.

Але ж яке дивовижне було тепер місто! На вулицях ряд за рядом стояли автомобілі, непорушно сиділи за кермом шофери, поклавши руку чи на перемикач швидкостей, чи на клаксон, котрийсь саме приклав палець до чола і люто вп'явся очима в сусіда, велосипедисти, що якраз простягли руку на знак повороту, і всі перехожі на тротуарах - чоловіки, жінки, діти, собаки й коти - все знерухоміло як стій, навіть дим із випускних труб.