Ліман Баум - Чарівник Країни Оз

— Виходить, я надаремне витратила чарівну силу золотого шолома! — вигукнула вона. — Навіть крилаті мавпи не можуть мені допомогти.

— Ой, як же я вам співчуваю! — зітхнув добросердий Лісоруб.

А Страшило знову глибоко замислився, і голова його розпухла так, що, здавалося, от-от лусне.

— Давайте викличемо зеленобородого солдата, — сказав він нарешті, — й послухаємо, що він нам порадить.

Сказано — зроблено. Пам’ятаючи давню заборону, солдат насилу наважився переступити поріг тронної зали.

— Ця дівчинка, — сказав йому Страшило, — хоче перетнути пустелю. Як їй зробити це?

— Не знаю, — відповів солдат. — Ніхто з нас ніколи не перетинав пустелю. Тільки Озові було це до снаги.

— Виходить, ніхто не може мені зарадити? — спитала Дороті.

— Ніхто. Крім, хіба, Глінди.

— А хто така Глінда? — поцікавився Страшило.

— Відьма Півдня, наймогутніша з усіх відьом, правителька ковтачів. її замок стоїть на краю пустелі, то, може, вона й знає, як ту пустелю перейти.

— Глінда — добра відьма, правда ж? — спитала дівчинка.

— Ковтачі вважають її доброю. Кажуть, лиха вона не робила нікому. А ще кажуть, Що Глінда — дивовижна красуня і що вона знає таємницю вічної молодості — через те, мовляв, і не старіє, хоч їй дуже багато років.

— А як дістатися до її замку? — спитала Дороті.

— Шляхом, що веде просто на південь, — відповів солдат. — Але я чув, що на тому шляху на мандрівника чигають страшні небезпеки: треба йти лісом, повним диких звірів, і через гору, на якій живуть дивні люди, що ненавидять чужинців. Тому ковтачі не зважуються мандрувати до Смарагдового Міста.

Страшило відпустив солдата і сказав:

— Схоже на те, що Дороті не має іншої ради, як іти на південь по допомогу до Глінди. Бо якщо вона сидітиме тут, Канзасу їй не бачити.

— Знаєте, я піду разом із Дороті, — сказав Лев. — Це місто мені набридло, хочеться знову в ліс, на свіже повітря. Я ж, зрештою, дикий звір. А крім того, дівчинці в дорозі потрібен захисник.

— Правильно, — підтакнув Лісоруб. — І моя сокира може теж стати їй у пригоді. Я йду з вами у Край Півдня!

— То коли ми вирушаємо? — спитав Страшило.

— Хіба ви теж ідете? — здивовано вигукнули його друзі.

— Авжеж! Якби не Дороті, ким би я був? Безмозким опудалом на жердині посеред кукурудзяного поля! Усім, що в мене є, я завдячую їй і тому розстануся з нею тільки тоді, коли вона повернеться до Канзасу!

— Дякую, — зворушено мивила Дороті. — Всі ви — справжні друзі. Та якщо вже ви зголосилися йти разом зі мною, прошу вас: вирушаймо якнайшвидше!

— Гаразд, ми вирушимо завтра вранці, — рішуче сказав Страшило. — А тепер — нумо як слід лаштуватися в дорогу, бо вона буде довга й нелегка.

Наступного ранку Дороті поцілувалася на прощання з гарненькою зеленою дівчиною, потім четверо друзів по черзі потисли руку зеленобородому солдатові, що провів їх до виходу з міста. Вартовий міської брами, побачивши мандрівників, знову неабияк здивувався — невже вони ще раз залишають таке прекрасне місто заради якихось небезпечних пригод? Але він не гаючись познімав із них і сховав до зеленої скрині окуляри, а самим мандрівникам побажав щасливої дороги.

— Вертайтесь якнайшвидше, — сказав він Страшилові. — Адже ви тепер наш правитель.

— Та постараюся, — відповів Страшило. — Але головне для мене зараз — допомогти Дороті дістатися додому.

Дороті ж на прощання сказала добродушному Вартовому міської брами:

— Жителі вашого чудового міста приймали мене так гостинно, що я навіть не знаю, як їм віддячити.

— Пусте, пусте, — відповів той. — Ми, звісно, воліли б, щоб ви залишилися з нами, але нам зрозуміле ваше бажання повернутися додому, тож зичимо вам, щоб воно здійснилося.

По тому старий відчинив зовнішню браму, й мандрівники вирушили назустріч новим пригодам.

Радіючи ясній днині, яскравому сонечку, вони весело перемовлялися й жартували. Дівчинку вела вперед нова надія на повернення додому, Страшило та Бляшаний Лісоруб палали бажанням довести їй свою відданість, Лев з насолодою вдихав свіже повітря і, озираючи широкий простір довкола, задоволено помахував хвостом, а Тото гасав по всьому полю за кониками та метеликами й заливався дзвінким, щасливим гавкотом.

— Що не кажіть, а міське життя — не для мене, — мовив Лев. — Ех, зустріти б зараз якого-небудь звіра, розім’яти б м’язи, показати, який я тепер сміливий!

На мить мандрівники зупинилися, щоб подивитися на Смарагдове Місто, яке вже зникало за обрієм. За зеленим муром удалині бовваніли вежі і стрімкі дахи, а над ними височів шпиль палацу великого Оза.