Ліман Баум: Чарівник Країни Оз

— А все-таки Оз був непоганий чарівник, — зауважив Бляшаний Лісоруб, у якого саме перекотилося в грудях шовкове серце.

— Ще б пак. Ви навіть не уявляєте, — вигукнув Страшило, — який чудовий мозок він мені дав!

— Якби він сам проковтнув таку порцію сміливості, яку відміряв мені, йому б теж море було по коліно, — зауважив Лев.

Дороті промовчала. Оз не виконав даної їй обіцянки не тому, що не хотів, а тому, що не зміг, — розуміючи це, вона більше не сердилася на нього. «Зрештою, — подумала вона, — Оз — людина добра, от тільки чарівник він кепський. Але він і сам це визнає».

До самого вечора вони йшли порослим зеленою травою й яскравими квітами полем, що з усіх боків облягало Смарагдове Місто. І заночували вони в траві просто неба, а другого ранку, повні снаги, рушили далі і йшли доти, поки не підступили до густого лісу.

Ліс той тягся праворуч і ліворуч, скільки сягало око, тож іти в обхід вони не наважилися, а стали шукати проходу між деревами. Страшило, що вів перед, знайшов нарешті велике розлоге дерево, під вітами якого можна було йти, навіть не нахиляючись. Та тільки-но він ступив під ті віти, як вони опустилися, вхопили його, відірвали від землі й кинули його супутникам під ноги.

Страшило не забився, але від здивування очі в нього стали зовсім круглі.

— Я бачу інший прохід, — гукнув Лев, — ходімо іще сюди.

— Тільки першим пустіть мене, — сказав Страшило. — Нехай ці дерева краще кидаються мною, а не вами — мені ж не боляче.

Друге дерево обійшлося з ним так само нечемно — схопило за барки й відкинуло назад.

— Що ж нам робити, як іти далі? — забідкалася Дороті.

— Видно, ці войовничі дерева нікому не дають проходу, — зауважив Лев.

— Нічого, я їм зараз покажу, — сказав Лісоруб і з сокирою в руці попрямував до першого дерева. Коли велика гілка нахилилася, щоб схопити його, Лісоруб швидко розмахнувся й перерубав її. Дерево затремтіло, неначе від болю, а Бляшаний Лісоруб без перешкоди пройшов під ним.

— За мною! — гукнув він своїм товаришам. — Мерщій!

Дороті, Лев і Страшило успішно пробігли слідом за Лісорубом, але Тото не пощастило: маленька гілка впіймала його і здушила так, що бідолаха аж завищав. Та Лісоруб блискавично відтяв ту гілку й визволив песика.

Інші дерева вже не намагалися перепинити їм дорогу: видно, чинити опір уміли тільки ті з них, що стояли скраю, на узліссі.

Але по той бік лісу на мандрівників чекала нова перешкода: там стояв мур, злагоджений, очевидно, із порцеляни — білий, гладенький, блискучий і такий високий, що подолати його годі було думати.

— А тепер що робитимем? — жалібно спитала Дороті.

— А тепер я змайструю драбину, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Бо треба ж якось через цю перепону перелізти.

Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті, втомлена довгою дорогою, спочивала. Поряд із нею, скрутившись калачиком, спали Лев і Тото.

Що ж до Страшила, то він, спостерігаючи, як працює Лісоруб, уголос розмірковував:

— Не розумію: навіщо цей мур тут стоїть, хто його поставив і з чого він зроблений. Як же це так? Мозок маю, а не розумію.

— Та дайте ви спокій своєму мозкові, — сказав нарешті Лісоруб. — От переліземо через мур, і зразу стане ясно, хто й навіщо його спорудив!

За якийсь час драбина — хоч і незграбна, але міцна — була готова. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото і першим невміло поліз угору, а Дороті підтримувала його знизу, щоб не впав. Виткнувши голову над муром, Страшило вигукнув:

-Ой!

— Лізьте, лізьте, — нетерпляче підштовхнула його Дороті.

Коли Страшило нарешті сів на мурі, Дороті, діставшись верхнього щабля, визирнула й собі і теж здивовано вигукнула:

-Ой!

А потім Тото, якого вона підняла й посадила поряд зі Страшилом, зайшовся гавкотом, але Дороті цитькнула на песика, і той замовк.

Слідом за ними на мур видряпався Лев, а вже після всіх — Бляшаний Лісоруб. І кожен, визирнувши з-за муру, вигукував:

-Ой!

Умостившись, нарешті, рядком на мурі, вони задивилися на чудесний краєвид, що їм відкрився.

Перед мандрівниками лежала країна, пласка, як таріль, і точнісінько як таріль гладенька й сліпучо-біла. Тут і там на порцеляновій поверхні стояли, сяючи найяскравішими барвами, порцелянові будиночки, здебільшого зовсім малі, — найвищі з-поміж них ледве сягали Дороті до пояса. До будиночків тулилися гарненькі повітки та інші прибудови. На подвір’ях за порцеляновими парканами стояли маленькі корови, вівці, коні, свині, кури — геть усі порцелянові.