Ліман Баум: Чарівник Країни Оз

— Де він, цей павучище? — спитав Лев.

— Онде, в тій діброві, — показав лапою тигр.

— Повартуйте коло моїх друзів, — сказав Лев, — а я піду покажу йому, де раки зимують.

Попрощавшись із своїми товаришами, він статечно рушив на бій з ворогом.

Павучище спав між дубами. Побачивши його, Лев аж носом закрутив: надто вже бридке було це чудовисько: лаписька справді завбільшки як ліани, все тіло вкрите густою чорною шерстю, з пащі стирчать страхітливі ікла. Проте голова його сиділа на тонюсінькій шиї — не товстішій, мабуть, за осину талію. Лев зрозумів: шия — найвразливіше місце у ворога, і, вирішивши скористатися з того, що павучисько спить, щосили відштовхнувся від землі, стрибнув йому на спину й одним ударом дужої озброєної гострими пазурами лапи стяв йому голову. Упевнившись, що потвора сконала, Лев повернувся до галявини й гордо оголосив лісовим звірам:

— Вам більше нікого боятися!

Звірі тут-таки проголосили його своїм царем і склали присягу на вірність. Лев пообіцяв вернутися і очолити лісову громаду, як тільки Дороті благополучно відбуде до Канзасу.

Вийшовши з того темного лісу, наші мандрівники опинилися перед крутою горою, схили якої були всіяні уламками скель.

— Перешкода нелегка, але ми й не такі долали! — бадьоро сказав Страшило. Та тільки-но вони добулися до найближчої скелі, з-за неї хтось гримнув:

— Ану, назад!

— Хто ви такі? — спитав Страшило. З-за скелі вигулькнула голова:

— Ми — хазяї цієї гори і сторонніх на неї не пускаємо.

— Але нам конче треба перейти через вашу гору, — сказав Страшило. — Ми прямуємо до Краю ковтачів.

— Нічого не вийде! — почулося у відповідь, і з-за скелі вийшов предивний чоловік: оцупкуватий, дебелий, з великою, приплюснутою зверху головою на товстій шиї, що мала безліч складок. Рук у нього не було. Побачивши це, Страшило вирішив, що така безпорадна істота не зможе стати їм на заваді, а тому сказав:

— Даруйте, але нам доведеться порушити вашу заборону, — і сміливо рушив уперед.

І тут, дарма що відстань між ними була чималенька, хазяїн гори вдарив його головою! Шия його блискавично видовжилася, і пласким черепом він так садонув Страшила в бік, що той перекидьки покотився схилом. А безрукий нападник знов увібрав голову в плечі — шия зібралася в складки — і, зареготавши, вигукнув:

— Як бачиш, із нами жарти кепські!

Сотні горлянок підхопили його регіт, і Дороті побачила, що за кожним виступом скелі стоять безрукі головошльопи.

Лева цей регіт страшенно розлютив. Палаючи бажанням помститися за Страшила, він оглушливо заревів і помчав схилом на гору.

Але і йому вихопилась назустріч голова, і Лев покотився вниз, наче збитий гарматним ядром.

Дороті кинулася допомагати СтрашиловСа Лев, звівшись на ноги, підійшов до них і з досадою сказав:

— З головошльопами битися безглуздо. їх неможливо перемогти.

— Що ж нам робити? — спитала дівчинка.

— Викликайте крилатих мавп, — порадив Бляшаний Лісоруб. — Адже ви можете загадати їм ще одне бажання.

Дороті так і зробила — наділа золотий шолом і промовила заклинання. Мавпи не примусили довго чекати себе — за хвилину вся зграя стояла перед дівчинкою.

— Слухаємо і коримося, — низько вклонившись, промовив мавпячий Король.

— Перенесіть нас через цю гору в Край ковтачів, — звеліла Дороті.

— Буде зроблено! — відповів Король. Крилаті мавпи вмить підхопили на руки чотирьох мандрівників та песика Тото і здійнялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, головошльопи люто горлали, лаялися й вистрілювали в них своїми плескатими головами, але до крилатих мавп дістатися не могли.

Мавпи перенесли Дороті та її друзів через гору й приземлилися з ними в прекрасній Країні ковтачів.

— Ви викликали нас востаннє й більше не маєте влади над нами, — сказав дівчинці мавпячий Король. — А тому — прощавайте, і нехай вам щастить.

— Прощавайте, щиро вам дякую, — відповіла Дороті.

Мавпи злетіли під хмари і зникли за обрієм.

Ковтачам, видно, жилося добре в їхній країні: на просторих ланах, обіцяючи щедрий врожай, дозрівали жито і пшениця, полями бігли широкі бруковані шляхи, міцні мости з’єднували береги дзвінких прозорих річок. Будинки, мости й паркани-*-цій країні були пофарбовані в яскравий червоний колір (ковтачі, видно, полюбляли цей колір так само, як жувачі — блакитний, а моргуни — жовтий). І вдягалися ковтачі — народ здоровий, веселий і добродушний — в одяг червоного кольору, який приємно контрастував із зеленню трави й золотом ланів.