Як ї чому

Але Незнайомець сказав лише «Ам!»— він же був, як ти знаєш, з племені Тівора.

— От недогадливий! — крикнула Теффі і навіть тупнула ніжкою, бо побачила табунець великих коропів, що плив проти течії саме тоді, як тато не міг ужити свого остеня.

— Не чіпляйся до дорослих, — сказав Тегумай.

— Я не чіпляюсь, — відповіла Теффі.— Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я хочу, а він не хоче мене зрозуміти.

— Ну, то не заважай мені,— сказав Тегумай, затягуючи оленячі сухожилля і притримуючи їх кінчики зубами.

Незнайомець — а це був справжній Тіворець — сів на траву, і Теффі показала йому, що робить її татусь.

Незнайомець подумав:

«Яке дивне дівча. Тупає на мене ніжкою і робить мені гримаси. Мабуть, це донечка отого благородного Вождя, такого великого, що він навіть не звертає на мене уваги».

І він усміхнувся ще привітніше.

— Слухай, — сказала Теффі,— я хочу, щоб ти пішов до моєї мами, бо в тебе ноги довші за мої, і ти не провалишся в Боброве болото. Ти попросиш татового остеня, отого, що з чорним держаком, — він висить у нас над вогнищем.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав: «Дивна, дуже дивна дівчинка! Вона розмахує рученятами й кричить на мене, але я не розумію жодного слова з того, що вона каже. Однак я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь — Чоловік-що-обертається-до-гостя-спиною — розгнівається, якщо я не здогадаюсь, чого вона хоче».

Він підвівся, одірвав від берези великий гладенький шматок кори і дав його Теффі. Цим він хотів сказати, серденько моє, що в душі у нього немає нічого лихого і що серце його чисте, як біла березова кора. Але Теффі не так його зрозуміла.

— О! — вигукнула вона. — Тепер мені ясно. Ти хочеш знати, де живе моя мама? Звичайно, я не вмію писати, але я вмію малювати картинки, коли в мене є що-небудь гостре. Будь ласка, позич мені оцей акулячий зуб з твого намиста!

Незнайомець (а це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сама шарпнула його чудове намисто з черепашок, зерен та акулячого зуба.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав:

«Це дуже, дуже й дуже дивна дівчинка! Акул я чий зуб на моєму намисті — зачарований, і мені завжди казали, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одразу ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинка не розпухає і не лускає, і отой поважний Вождь — Чоловік-що-дуже-зайнятий-своєю-справою досі мене не помічає і, здається, не боїться, що дівчинка може розпухнути й луснути. Краще я буду ще чемніший».

Він дав Теффі акулячий зуб, а вона лягла на животик, задерла ніжки, як роблять деякі діти, що збираються малювати, лежачи на підлозі, і сказала: — Я намалюю тобі кілька гарненьких картинок! Ти можеш дивитися мені через плече, тільки не підштовхни. Спершу я намалюю, як тато б’є остенем рибу. Правда, він не дуже схожий на себе, але мама впізнає, бо я намалювала зламаного остеня. Так. Тепер я намалюю іншого остеня, того, що нам потрібен, він з чорним держаком. От тільки вийшло, ніби цей остень уп’явся татові в спину. Але це тому, що акулячий зуб випорснув, а березова кора не досить велика. Я хочу, щоб ти приніс нам цього остеня, і я намалюю себе, як я все це тобі пояснюю. Волосся в мене не стирчить так, як я намалювала, але це нічого, так його легше малювати. Тепер я намалюю тебе. Насправді ти дуже гарний, але я не зумію намалювати тебе гарно, і ти не ображайся. Ти ж не образився?

Незнайомець (а це ж був Тіворець) усміхнувся. Він подумав:

«Десь, мабуть, точиться великий бій, і ця дивовижна дівчинка, яка взяла мій зачарований акулячий зуб і при цьому не розпухла й не луснула, наказує мені, щоб я покликав на допомогу все плем’я Великого Вождя. А він, безумовно, — Великий Вождь, інакше він помітив би мене».

— Дивися сюди, — сказала Теффі, малюючи старанно, але досить невміло. — Оце ти. У тебе в руці татусів остень, якого ти маєш принести сюди. Тепер я покажу, як знайти маму. Ти йтимеш, ітимеш, аж поки прийдеш до двох дерев (ось ці дерева), тоді зійдеш на гору (оце — гора), а тоді підеш через болото, в якому сила-силенна бобрів. Я не малювала цілих бобрів, бо я не вмію їх малювати, але я намалювала їхні голови. Та ти лише голови й побачиш, коли йтимеш через болото. Гляди ж не провались у нього! Ну, а наша Печера одразу за Бобровим болотом. Насправді вона не така висока, як гора, але я не вмію малювати нічого маленьким. А ось біля Печери моя мама. Вона дуже гарна. Вона найкраща з усіх мам на світі, але вона не образиться, що я намалювала її так невдало. Вона зрадіє, що я вмію малювати. Теперь, щоб ти не забув, я намалювала таткового остеня біля Печери. Насправді він у Печері, але ти покажеш мамі картинку, і вона винесе його. Ось я намалювала, як мама простягує руки: я знаю, що їй буде приємно тебе бачити. Правда ж, гарна картинка вийшла? Ти все зрозумів, чи я мушу пояснювати ще раз?