Народні казки: Індійські народні казки

А мале шакаленя відтоді сміливо ходило до річки, знаходило добру поживу й завжди поверталося в свою затишну нору сите та веселе.

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

— А чого ж! — зрадів верблюд. — Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.

Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.

— То я сідаю тобі на спину?

— Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

— І сам не знаю, — відповів шакал. — Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

— Он воно що! — мовив верблюд. — То ти таки не винен. Звичка є звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал. — Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

— І сам не знаю — закортіло, та й край! — відповів верблюд. — Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було — він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.

Несла якось ворона у дзьобі мишеня, яке спіймала на полюванні. Коли вона пролітала над лісом, ненароком випустила свою здобич. А в лісі тому жив один чоловік, що вмів робити всякі дива, — чарівник. І мишеня впало якраз йому до ніг.

Чарівник підняв мишеня з землі, приніс у свою хатину.

Чимало днів прожило мишеня в тій хатині. Чарівник годував його й напував, і мишеня горя не знало, жило спокійним, безтурботним життям.

Якось вибігло мишеня з хатини й несподівано побачило величезного гладкого кота, що вигрівався на сонці. Мишеня метнулось назад у хатину, забилося в найтемніший куток, трусячись зі страху. Чарівник помітив це й спитав:

— Що з тобою, мишенятко? Чого ти так тремтиш?

— Ой! Як я злякалося! — пропищало мишеня. — Біля нашої хатини я побачило страховисько — кота. Ще й досі не можу оговтатися.

Чарівник замислено подивився на мишеня, а тоді мовив:

— Я зроблю так, що відтепер ти не боятимешся котів. Лягай спати; вранці ти прокинешся вже не мишеням, а котом.

Так і сталося, як обіцяв чарівник. Вранці мишеня прокинулося, та було воно вже котом.

— Тепер тобі нічого боятися котів, бо ти й сам кіт! — мовив чарівник. — Біжи на вулицю й гуляй!

Мишеня-кіт, радісне й щасливе, вибігло з хатини. Воно хотіло лягти й поніжитись на сонечку, аж бачить — кіт! Той самий, що й учора, здоровенний та гладкий… Бідолашне мишеня-кіт ураз забуло, що воно вже не мишеня, а кіт, прожогом метнулося в хатину.

— Що з тобою? — спитав чарівник. — Кого це ти знову так злякалося?